Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

Вона прийняла подану флягу тремтячими руками.

—І куди ми мандруємо?

— До Д… До До…

— До?

— До… Доріан. Що то було? Оте… там?

— Шедевр. Майстерна робота номер вісім. Зрештою, неважливо, що воно було. Важливо, що бути припинило. А ти хто? Куди наміряєшся?

Вона кивнула. Проковтнула слину. І наважилася. Сама не вірячи у власну відвагу.

— Я… Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин. З Доріана я йду до Анхора, звідти— до Горс Велена. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд.

— Ого. А звідки ж ти йдеш?

—Із села Вирва. Через Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт…

— Я знаю цю трасу, — перервав він її.— Ти й насправді подолала половину світу, Німуе, дочка Вледира. В Аретузі повинні додати тобі бали на вступному іспиті. Але, скоріше, не додадуть. Амбітну ти поставила перед собою мету, дівчино із села Вирва. Дуже амбітну. Ходімо зі мною.

— Добрий… — Німуе все ще ледь переставляла ноги. — Добрий пане…

— Так?

— Дякую за порятунок.

— То тобі належить подякувати. Уже кілька днів я видивлявся тут когось такого, як ти. Бо всі, хто через нього йшли, ішли чисельними групами, шумно та зі зброєю, на таких наш шедевр номер вісім не відважувався нападати, не виставляв із криївки й носа. А ти його з неї виманила. Навіть із великої відстані він міг розпізнати легку здобич. Когось, хто мандрує на самоті. І невеличкого. Без образ.

Край лісу був, як виявилося, ось-ось поряд. Далі, біля поодинокої купи дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.

— До Доріана, — сказав біловолосий, — звідси десь сорок миль. Для тебе дні три дороги. Три з половиною, якщо рахувати ще й сьогоднішній. Ти це розумієш?

Німуе відчула раптову ейфорію, що зняла отупіння та інші результати переляку. «Це сон, — подумала вона. — Це, певно, мені сниться. Це не може бути дійсністю».

— Що з тобою? Ти добре почуваєшся?

Німуе зібралася з відвагою.

— Оця кобила… — від збудження вона ледь-ледь могла виразно говорити. — Ця кобила зветься Плітка. Бо кожна твоя кобила так зветься. Бо ти Ґеральт із Рівії. Відьмак Ґеральт із Рівії.

Він довго дивився на неї. Мовчав. Німуе мовчала також, але з поглядом, втупленим собі під ноги.

— Який у нас тепер рік?

— Тисяча триста… — Вона підвела здивовані очі.— Тисяча триста сімдесят третій після Відновлення.

— Якщо так, — біловолосий потер обличчя рукою в рукавичці,— то Ґеральт із Рівії уже давно мертвий. Умер сто п’ять років тому. Але думаю, він був би радий, якби… Був би радий, що після тих ста п’яти років люди його пам’ятають. Що пам’ятають, ким він був. Ба, навіть пам’ятають ім’я його кобили. Так, думаю, що він був би радий… Якби міг про те знати. Ходімо. Я тебе проведу.

Вони довго йшли в мовчанні. Німуе кусала губу. Присоромлена, вирішила більше не говорити.

— Перед нами, — перервав напружену тишу біловолосий, — перехрестя та тракт. Дорога до Доріана. Дістанешся в безпеці…

— Відьмак Ґеральт не помер! — випалила Німуе. — Усього лише відійшов до Країни Яблунь. Але він повернеться… Повернеться, бо так говорить легенда.

— Легенди. Сказання. Казки. Оповістки та билички. Я міг би й здогадатися, Німуе із села Вирва, що йде до школи чародійок на острові Танедд. Ти б не відважилася на таку шалену подорож, якби не легенди й казки, на яких ти виросла. Але ж це тільки казки, Німуе. Тільки казки. Ти вже надто далеко відійшла від дому, аби цього не розуміти.

— Відьмак повернеться із засвітів! — не відступала вона. — Повернеться, аби боронити людей, коли Зло знову розгуляється! Доки буде існувати темрява, доти будуть потрібні відьмаки. А темрява ж існує!

Він мовчав довго, дивлячись убік. Нарешті повернувся до неї. І всміхнувся.

— Темрява існує завжди, — підтвердив. — Незважаючи на прогрес, який, як нас заставляють вірити, має розганяти морок, нищити загрози та відганяти страхи. Якщо досі прогрес реальних успіхів у тій царині не мав. Якщо досі прогрес тільки вмовляє нас, що темрява— це виключно забобони, які притлумлюють світло, і що немає чого боятися. Але це неправда. Є чого боятися. Бо завжди, завжди буде існувати темрява. І завжди буде Зло, яке готове в темряві розгулятися, завжди будуть у темряві ікла та пазурі, смерть та кров. І завжди будуть потрібні відьмаки. І щоби вони завжди з’являлися там, де вони саме потрібні. Там, звідки буде доноситися волання про допомогу. Там, звідки їх призивають. Щоби з’являлися вони, прикликані, із мечем у руці. Мечем, чий блиск проб’є темряву, чиє світло морок розпорошить. Красива казка, вірно? І закінчується добре, як будь-яка казка й повинна.

— Але… — заїкнулася вона. — Але це ж уже сто років… Як воно можливо, аби… Як це можливе?

— Такі запитання, — перервав він усе ще з усмішкою, — не можна ставити майбутній адептці Аретузи. Школи, у якій вчать, що немає неможливих речей. Бо все, що є неможливим сьогодні, завтра стане можливим. Такий девіз повинен бути над входом до університету, який скоро стане твоїм університетом. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми попрощаємося.

— Але… — Вона відчула раптове полегшення, а слова полилися з неї річкою — Але я хотіла б знати… Знати більше. Про Йеннефер. Про Цірі. Про те, як насправді скінчилася тамта історія. Я читала… Я знаю легенду. Знаю все. Про відьмаків. Про Каер Морен. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків! Прошу, скажи мені…

— Тут ми попрощаємося! — перервав він її лагідно. — Перед тобою шлях до свого призначення. Переді мною— шлях зовсім інший. Що ж стосується Знаків… Є такий, якого ти не знаєш. Він має назву Сомне. Глянь на мою руку.

Вона глянула.

—Ілюзія, — почула ще звідкись, дуже здалеку. — Усе— ілюзія.

— Гей, дівчино! Не спи, бо обікрадуть тебе!

Вона підвела голову. Протерла очі. І скочила із землі.

— Я заснула? Спала?

— Ще й як! — засміялася жінка, яка сиділа на козлах. — Як камінь! Як убита! Я два рази тобі кричала, а ти нічого. Уже хотіла я з воза злазити… Ти сама? Що ти так розглядаєшся? Когось видивляєшся?

— Людину… з білим волоссям… Була тут… а може… Сама я вже не знаю…

— Нікого я тута не бачила, — відповіла жінка. З-за її спини, з-за завіси, визирали голівки двох дітей.

— Бачу, ти в дорозі.— Жінка вказала на вузлик та костурок Німуе. — Я до Доріана їду. Як хочеш, то підвезу. Якщо й тобі в той