Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Потрібен тобі адвокат, — понуро ствердив Любисток. — Але я не рекомендую оту пані-правницю з Кераку. Вона пасує для справ поза судовою залою.

— Адвоката я можу й не наймати. Ти звернув увагу на дату позову? Готовий закластися, що вже й розгляд скінчився, і вирок винесено заочно. І що вони вже заблокували мій рахунок.

— Я дуже вибачаюся, — сказала Тіціана. — Це моя вина. Пробач.

— Немає чого пробачати, ти ні в чому не винна. А вони хай удавляться, Ріссберг разом із судами. Пане господарю! Глечик «Ест-Ест», як можна просити!

* * *

Скоро вони залишилися єдиними гостями в залі, а корчмар демонстративними позіханнями давав їм зрозуміти, що час закінчувати. Першою пішла до себе Тіціана, незабаром за нею рушив і Любисток.

Ґеральт не пішов до кімнатки, яку він займав разом із поетом. Замість того тихенько постукав у двері Тіціани Фреві. Та відчинила миттєво.

— Я чекала, — промуркотіла, затягаючи його всередину. — Я знала, що ти прийдеш. А якби ти не прийшов, я б пішла тебе шукати.

* * *

Мусила його приспати магічно, інакше він точно б прокинувся, коли вона виходила. А вийти вона мусила на світанку, ще в темряві. Залишився після неї запах. Делікатний аромат ірису та бергамоту. І чогось іще. Троянди?

На столику, на його мечах, лежала квітка. Троянда. Одна з білих троянд із поставленого перед корчмою вазона.

* * *

Ніхто не пам’ятав, чим було це місце, хто його збудував, кому й для чого воно служило. За корчмою, у котловині, залишилися руїни давньої будівлі, колись великого й напевне багатого комплексу. Від будинків не залишилося практично нічого: залишки фундаментів, заґратовані ями, тут і там— кам’яні блоки. Решту розібрали та розграбували. Будівельний матеріал був цінним, нічого не мало права бути змарнованим.

Вони увійшли під залишки розбитої арки, колись гордовитої, а зараз схожої на шибеницю; враження це лише посилював плющ, що звисав, наче обрізана мотузка. Ішли вони алейкою, що створював ряд дерев. Дерева сухі, покручені та калічкуваті, наче пригнічені тягарем прокляття, що тяжіло над цим місцем. Алейка вела до саду. Вірніше, до того, що колись садом було. Клумби барбарисів, дроку та шипшини, колись, напевне, уміло підстрижених, сьогодні були дикою та безладною плутаниною гілок, колючих лоз та сухого бадилля. З плутанини тієї визирали залишки скульптур та барельєфів, у більшості, здавалося, повноростових. Рештки ті були такими незначними, що неможливо навіть приблизно окреслити, кого— або що— ті скульптури представляли. Зрештою, це не мало особливого значення. Пам’ятники були минулим. Вони не витримали дотепер, тож значення вже не мали. Залишилися руїни, а вони, здавалося, залишатися будуть довго, бо руїни є вічними.

Руїна. Пам’ятник розбитого світу.

— Любистку.

— Так?

— Останнім часом усе, що могло піти погано, пішло погано. І здається мені, що це я все просрав. Чого б я не торкався, усе змінювалося.

— Так тобі видається?

— Так мені видається.

— Ну то, напевне, так воно і є. Коментарів не очікуй. Мені набридло коментувати. А зараз пожалій себе в тиші, якщо можу про це попросити. Я саме творю, твій лемент виводить мене з концентрації.

Любисток усівся на поваленій колоні, зсунув капелюх на потилицю, поклав ногу на ногу, підкрутив кілочки на лютні.

Мигтять свічки, й вогонь погас.

Повіяв вітер, різкий та холодний…

І справді повіяв вітер, різкий та раптовий. А Любисток припинив грати. І голосно зітхнув.

Відьмак розвернувся.

Вона стояла на вході до алейки, поміж тріснутим п’єдесталом пам’ятника, що його несила вже було розпізнати, та сплутаною гущавиною сухого дерева. Висока, у сукні, що її облягала. З головою сіруватої масті, яка властива, скоріше, корсакам, аніж чорнобуркам. З гострими вухами й видовженим писком.

Ґеральт не ворухнувся.

— Я обіцяла, що прийду. — У пащі лисиці блиснув ряд ікл. — Одного дня. І зараз саме цей день.

Ґеральт не ворухнувся. На спині відчував знайомий тягар обох своїх мечів, тягар, якого бракувало йому кілька місяців. Який завжди додавав спокою та впевненості. Сьогодні, у цю мить, тягар цей був лише тягарем.

— Я прийшла… — Агуара блиснула іклами. — Сама не знаю, навіщо я прийшла. Може, щоб попрощатися. А може, щоб дозволити попрощатися з тобою їй.

З-за лисиці виступила худа дівчинка в схожій сукні. Її бліде й ненатурально нерухоме обличчя все ще було наполовину людським. Але, здається, уже більш лисячим, аніж людським. Зміни йшли швидко.

Відьмак похитав головою.

— Вилікувала… Ти її оживила? Ні, це неможливо. Значить, вона жила там, на кораблі. Жила. Удавала мертву.

Агуара голосно задзявкала. Йому знадобилося кілька секунд, щоби зрозуміти, що то сміх. Що лисиця сміється.

— Колись могли ми набагато більше! Ілюзії чарівних островів, танці драконів у небі, видимість величезного війська, що наближається до стін міста… Колись, давніше. Тепер світ змінився, наші здібності змаліли… змиршавіли й ми самі. Більше в нас від лисиць, ніж від агуар. Але все ще навіть найменша з нас, навіть наймолодша лиска може ошукати ілюзією ваші примітивні людські розуми.

— Уперше в житті,— сказав він за мить, — я радий, що мене ошукали.

— Неправда, що ти все зробив погано. А в нагороду можеш торкнутися мого обличчя.

Він кахикнув, дивлячись на гострі ікла.

— Гммм…

—Ілюзії є тим, про що ти думаєш. Чого ти лякаєшся. І про що мариш.

— Вибач?

Лисиця тихо гавкнула. І змінилася.

Темні фіалкові очі, що горять на блідому трикутному обличчі. Вороново-чорне сплутане, наче буря, волосся, що каскадом спадає на плечі, лисніло, відбиваючи світло, наче пір’я пави, в’ючись та хвилюючись при кожному русі. Губи, чудово вузькі й бліді під помадою. На шиї чорна оксамитка, на оксамитці обсидіанова зірка, що іскриться та посилає навколо тисячі відблисків…

Йеннефер усміхнулася. А відьмак торкнувся її обличчя.

І тоді розквітнув сухий кизил.

А потім повіяв вітер, зашумів кущем. Світ зник за заслоною вируючих білих пелюсток.

—Ілюзія, — почув він голос агуари. — Усе лише ілюзія.

* * *

Любисток закінчив співати. Але не відкладав лютню. Сидів на обломку поваленої колони. Дивився в небо.

Ґеральт сидів поряд. Думав про різне. Різне вкладав собі в голові. А скоріше, намагався вкладати. Будував плани. У більшості геть нереальні. Обіцяв собі різні речі. Сильно сумніваючись, чи зуміє дотримати хоча б якусь із тих обітниць.

— От же ти, — відізвався раптом Любисток, — ніколи не похвалиш мої балади. Стільки я їх поряд із тобою склав та проспівав. А ти ніколи не сказав мені: «Добре то було. Хотів би я, щоб ти