Крадій часу - Террі Пратчетт

— О, так, — погодився Лобсанґ.

— Ну, то як ти себе почуваєш?

— Пречудово. І моя мати щаслива, зможе піти на заслужений відпочинок разом із батьком.

— Що? Дача за містом і таке інше?

— Не зовсім. Але щось подібне.

Якийсь час панувала тиша, яку порушував тільки шурхіт двох мітел.

А тоді Лобсанґ сказав:

— Я так розумію, Лу-Тзе, що зазвичай учень віддячує вчителю невеличким даруночком або сувеніром, закінчуючи своє навчання.

— Можливо, — сказав, випростовуючись, Лу-Тзе. — Але мені нічого не потрібно. Я маю свій спальний килимок, миску і мій Шлях.

— У кожної людини є щось таке, чого вона прагне, — сказав Лобсанґ.

— Ха! Ось тут ти помиляєшся, вундеркінде. Мені вісімсот років. Я вже давно позбувся будь-яких прагнень.

— Отакої. Дуже прикро. Я мав надію, що потішу вас бодай чимось. — Лобсанґ випростався й закинув мітлу на плече. — Хай там як, але мені час іти, — сказав він. — Маю ще багато справ.

— Звичайно, маєш, — погодився Лу-Тзе. — Звичайно. Насамперед треба підмести отам попід деревами. А поки ми не змінили тему, вундеркінде, скажи, чи ти повернув мітлу тій відьмі?

Лобсанґ кивнув.

— Скажімо так… я поклав речі на місце. І мітла тепер значно новіша, ніж була.

— Ха! — вигукнув Лу-Тзе, змітаючи зі шляху ще кілька пелюсток. — Он воно як. Он воно як. Так легко крадій часу віддає свої борги!

Лобсанґ, мабуть, відчув, що це було сказано з докором. Він утупився в свої ноги.

— Ну, можливо, що не всі, мушу зізнатися, — мовив він.

— Он як? — здивувався Лу-Тзе, увага якого була прикута до кінчика власної мітли.

— Але коли мусиш рятувати світ, не можеш думати про одну особу, розумієте, бо ця особа теж частина світу, — пояснив Лобсанґ.

— Справді? — зронив підмітальник. — Ти так гадаєш? Я бачу, ти спілкувався з дуже дивними людьми, мій хлопче.

— Але тепер я маю час, — щиро мовив Лобсанґ. — І маю надію, що вона зрозуміє.

— Це просто дивовижно, що може зрозуміти дама, якщо їй правильно все викласти, — сказав Лу-Тзе. — Бажаю успіху, хлопче. В цілому ти себе показав не аж так погано. А хіба не написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього»?

Лобсанґ усміхнувся йому і щез.

Лу-Тзе знову взявся до підмітання. Невдовзі усміхнувся, щось пригадавши. Учень віддячує вчителю дарунком, га? Так, ніби Лу-Тзе міг забажати щось таке, що міг би дати йому Час…

Він зупинився, глянув угору й голосно розреготався.

Над головою підмітальника прямо на його очах бубнявіли і достигали черешні.

Цок 

В одному місці, що не існувало раніше, а з’явилося тільки зараз саме з цією метою, стояв великий лискучий чан.

— Десять тисяч ґалонів делікатної цукрової помадки крем-брюле, настояної на есенції фіалок і змішаної з чорним шоколадом, — пояснив Хаос. — Також є шар праліне з лісового горіха в насиченому вершковому кремі і окремі вкраплення м’якої карамелі для особливо вишуканого аромату.

— ОТЖЕ… ТИ КАЖЕШ, ЩО ЦЕЙ ЧАН МІГ БИ ІСНУВАТИ ДЕСЬ У НЕСКІНЧЕННИХ УСЮДАХ, ТОМУ ВІН МОЖЕ ІСНУВАТИ Й ТУТ? — запитав Смерть.

— Стопудово, — підтвердив Хаос.

— АЛЕ ВІН НЕ ІСНУЄ БІЛЬШЕ В ТОМУ МІСЦІ, ДЕ МАВ БИ ІСНУВАТИ.

— Ні. Він зараз мав би існувати тут. Простенька арифметика, — сказав Хаос.

— ГА? ОЙ, ЦІ ВСІ АРИФМЕТИКИ-МАТЕМАТИКИ, — зневажливо зронив Смерть. — ЗАЗВИЧАЙ МЕНІ ВИСТАЧАЄ ВІДНІМАННЯ, ОСЬ І ВСЕ.

— Хай там як, але шоколад не такий уже й рідкісний товар, — сказав Хаос. — Є цілі планети, що вкриті ним.

— СПРАВДІ?

— Стопудово.

— МАБУТЬ, БУДЕ НАЙКРАЩЕ, — мовив Смерть, — ЩОБ ТАКІ НОВИНИ ДАЛЕКО НЕ РОЗХОДИЛИСЯ.

Він пішов туди, де в темряві чекала Єдиність.

— ТОБІ НЕ ТРЕБА ЦЬОГО РОБИТИ, — сказав він.

— А що для мене тут? — запитала Єдиність. — Я зрадила своїх. І я цілком збожеволіла. Мені тепер ніде немає місця. Перебування тут стане для мене агонією.

Вона подивилася в шоколадну пучину. На її поверхні іскрилася цукрова пудра.

Тоді вона вислизнула зі своєї сукні. На її подив, зробивши це, вона відчула сором, але далі поводилася гордовито.

— Ложку, — скомандувала вона і владно простягнула правицю. Хаос останнім театральним жестом протер срібного ополоника і подав його їй.

— Прощавайте, — зронила Єдиність. — І передайте мої найкращі побажання вашій онучці.

Вона відійшла на пару кроків назад, тоді обернулася, розбіглася і зробила досконалий стрибок ластівкою.

Шоколад майже беззвучно зімкнувся над нею. Двоє спостерігачів зачекали, поки на поверхні зникнуть товсті й ліниві брижі.

— Ця леді мала свій стиль, — сказав Хаос. — Яка втрата.

— ТАК. Я ТЕЖ ТАКОЇ ДУМКИ.

— Ну, було весело… принаймні до цього моменту. А тепер я мушу вже йти, — сказав Хаос.

— ДАЛІ РОЗВОЗИТИ МОЛОКО?

— Люди розраховують на мене.

На Смерть це справило враження.

— БУДЕ… ЦІКАВО, КОЛИ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, — сказав він.

— Так. Буде, — погодився Хаос. — А ти не йдеш?

— ЩЕ ТРОХИ ЗАЧЕКАЮ.

— Чому?

— ПРО ВСЯК ВИПАДОК.

— Он як.

— АГА.

За кілька хвилин Смерть засунув руку до мантії й витяг життєлічильника, такого маленького й легенького, наче він був ляльковий. Тоді він обернувся.

— Але ж… я померла, — вимовила тінь Єдиності.

— ТАК, — підтвердив Смерть, — ЦЕ ВЖЕ НАСТУПНА ЧАСТИНА…

Цок

Емма Робертсон сиділа, насупивши брови, у класі і гризла олівець. А тоді без поспіху, але з виглядом людини, що ділиться величезними секретами, почала писати.

Ми були в Ланкері де відєми вони добрі і в них росте зіля. Ми зустріли відєму вона була дуже веселка і співала нам спісню про їжика там були складені слова. Я знаю тепер багато про відєм вони не мають бродавок вони не гамають люди вони такі як ваша бабуся тільки бабуся не знає складених слів. 

Сюзен цілком розслабилася за своїм високим учительським столом. Що могло бути краще за схилені над зошитами голови учнів у класі? Добра вчителька використовувала будь-як підручні матеріали, а те, що весь клас відвідував пані Оґґ було вже саме по собі джерелом освіти. Подвійної освіти.

У класі, де все йшло добре, відчувалися особливі пахощі: легенький аромат стружки від олівців, фарби на плакатах, давно померлої комахи-паличника, клею і, звичайно, специфічний запах Біллі.

Відбулася не надто приємна зустріч з її дідусем. Вона обурювалася, що він їй усього не сказав. А він пояснив, що так воно й мало бути. Якщо попереджувати людей, що їх чекає в майбутньому, цього може й не статися. І в цьому був сенс. Звичайно, що в цьому був сенс. Це було цілком логічно. Проблема полягала в тому, що Сюзен лише здебільшого була логічною. А отже, їхні стосунки знову стали натягнутими і доволі прохолодними, якими вони й були більшість часу в їхній невеличкій родині, що завжди була неповноцінною.

Можливо, подумала вона, такими і мають бути нормальні сімейні стосунки. І коли тиск перейшов у натиск — вона завжди вдячно пригадувала цей вислів пані Оґґ — вони автоматично й без зайвих роздумів поклалися одне на одного. А поза тим намагалися йти кожне своїм шляхом.

Останнім часом вона не бачила Смерть