Крадій часу - Террі Пратчетт

Під тупіт копит на тлі призахідного сонця виникли вершники.

Цок 

Ніч освітлювали маленькі вогнища, що палали серед руїн. Більшість будинків були цілком знищені, хоча, на думку Сото, точнішим було б слово «покришені».

Він сидів на хіднику, поставивши перед собою жебрацьку миску, і пильно придивлявся. Для історичного ченця існували, звичайно, значно цікавіші й вишуканіші способи залишатися непоміченим, але він зупинився на варіанті жебрацької миски, відколи Лу-Тзе продемонстрував йому, що люди ніколи не бачать того, хто просить у них гроші.

Він спостерігав, як рятувальники виносили з будинку тіла. Спочатку вони подумали, що одне з цих тіл було жахливо понівечене вибухом, аж поки власник тіла не сів і не пояснив, що його звати Ігор, і що він у дуже доброму, як на Ігоря, стані. В іншій особі Сото впізнав доктора Гопкінса з Гільдії годинникарів, який чудесним чином не зазнав жодних ушкоджень.

Однак Сото не вірив у чудеса. Йому також здавався підозрілим той факт, що в зруйнованому будинку було повно помаранчів, а доктор Гопкінс теревенив щось про спроби видобути з них сонячне сяйво. А ще Сото зауважив, що його маленька іскриста рахівниця підказувала йому, що сталося щось надзвичайне.

Він вирішив відзвітувати і побачити, як на це зреагують хлопці з Ой-Донґу.

Сото підняв із землі миску і рушив мережею провулочків назад до своєї бази. Тепер він уже не надто дбав про маскування; перебування Лу-Тзе в місті багато чому навчило містян, які полюбляли влаштовувати засідки в темних закутках, причому дуже швидко. Мешканці Анк-Морпорка тепер уже доволі добре знали Перше правило.

Принаймні знали його досі. З темряви вигулькнули три постаті, і одна з них замахнулася важким тесаком, що міг би зіткнутися з головою Сото, якби той не встиг відхилитися.

Він, звичайно, звик до подібних речей. Завжди з’являвся хтось, кому важко дається навчання, але такі тугодуми не становили жодної загрози, якої не можна було б уникнути гарненьким розтинанням часу.

Він випростався, готовий спокійно піти геть, коли раптом густе пасмо чорного волосся впало йому на плече, ковзнуло додолу мантією і опинилося на землі. Це сталося майже беззвучно, але вираз обличчя Сото, коли він подивився вниз, а тоді на своїх нападників, змусив їх сахнутися.

Охоплений страшенною люттю, він зауважив, що всі вони були вбрані в заплямлений сірий одяг і здавалися ще навіженішими, ніж звичайна публіка в цих провулках; були схожі на якихось божевільних бухгалтерів.

Один із них простягнув руку до жебрацької миски.

У кожного в запасі є певні фрази, вжиті умовним способом, певні негласні додатки до правил на кшталт «крім випадків, коли це мені дуже потрібно» або «хіба що ніхто не дивиться», або ж навіть «хіба що всередині була нуга». Сото впродовж століть плекав віру в святість життя і беззаперечну марність насильства, але його особистий умовний спосіб був виражений фразою «тільки не волосся. Ніхто не торкається волосся, ясно?».

Але навіть у такому випадку кожний мав право на свій шанс.

Нападники сахнулися, коли він пожбурив миску об стіну, і в дерев’яні колоди встрягли приховані в ній леза.

Тоді там почало щось цокати.

Сото кинувся бігти провулком, стрімко завернув за ріг, а тоді крикнув:

— Лягайте!

На превеликий жаль для аудиторів, він це сказав на якусь крихітну-крихітну долю секунди запізно…

Цок

Лу-Тзе був у своєму Саду П’яти Несподіванок, коли повітря заіскрилося, розпалося на фрагменти, а тоді завирувало й утворило знайому постать.

Лу-Тзе, який саме надавав допомогу комасі-паличнику, що співала йодлем, але чомусь утратила апетит, підняв голову.

На стежці стояв Лобсанґ.

Хлопець мав на собі чорну, поцятковану зірками мантію, що шелестіла й розвівалася довкола його тіла цього безвітряного ранку, немовби він стояв у самому епіцентрі бурі. Хоч так воно, припустив Лу-Тзе, певним чином і було.

— Знову повернувся, вундеркінде? — запитав підмітальник.

— У певному сенсі, я нікуди й не зникав, — сказав Лобсанґ. — У вас усе добре склалося?

— А ти хіба не знаєш?

— Та міг би дізнатися. Але частина мене воліє робити це традиційним шляхом.

— Отже, в абата виникли серйозні підозри, а ще тут гуляють усілякі дивні плітки. Я мало що міг розповісти. Бо що я можу знати? Я ж лише підмітальник.

На цих словах Лу-Тзе знову зосередив увагу на хворій комасі. Він мовчки встиг порахувати до чотирьох, аж поки Лобсанґ мовив:

— Прошу вас! Я мушу знати. Мені здається, що п’ята несподіванка — це ви. Я не помиляюсь?

Лу-Тзе нахилив убік голову. Низький гул, який він чув так довго, що вже не усвідомлював, змінив свій характер.

— Усі веретена розмотуються, — сказав він. — Знають, що ти тут, хлопче.

— Я довго тут не затримаюсь, Підмітальнику. Прошу вас?

— Ти просто хочеш з’ясувати мою маленьку несподіванку?

— Так. Бо решту я вже майже все з’ясував, — сказав Лобсанґ.

— Але ж ти Час. Те, що я скажу тобі в майбутньому, ти знатимеш зараз, чи не так?

— Але я частково людина. І я хочу залишитися частково людиною. Тобто, робити речі належним чином. Прошу вас?

Лу-Тзе зітхнув і якусь мить дивився на черешневий цвіт.

— Коли учень перемагає вчителя, вчитель уже нічого не може від нього приховувати, — мовив він. — Пам’ятаєш?

— Так.

— Ну, й чудово. Залізний Додзьо має бути зараз порожній.

Лобсанґ не міг приховати здивування.

— Е-е, Залізний Додзьо… Це той із гострими шпичаками на стінах?

— І на стелі теж. Там, де опиняєшся немовби всередині вивернутого навиворіт дикобраза.

Лобсанґ мав нажаханий вигляд.

— Але ж він не для тренувань! За правилами, там…

— Саме цей, — підтвердив Лу-Тзе. — І ми скористаємося саме ним, це я так наполягаю.

— О.

— Чудово. Жодних суперечок, — сказав Лу-Тзе. — Сюди, хлопче.

З дерев, повз які вони проходили, осипався цвіт. Вони зайшли в монастир і рушили тим самим маршрутом, що й колись. Він привів їх до залу Мандали, де пісок здійнявся вгору, наче пес, що вітає свого хазяїна, закручуючись спіралями під сандаліями Лобсанґа. Лу-Тзе почув за спиною крики обслуги.

Новина на кшталт цієї швидко розтікалася долиною, немов чорнило у воді. Сотні монахів, учнів і підмітальників переслідували їх, не відстаючи ні на крок, немовби хвіст якоїсь комети.

І весь цей час згори на них, неначе сніг, сипалися пелюстки черешневого цвіту.

Нарешті Лу-Тзе опинився перед високими і круглими металевими дверима до Залізного Додзьо. Засув на дверях був на висоті майже п’яти метрів. Ніхто сторонній не мав би відчиняти двері до цього додзьо.

Підмітальник кивнув колишньому своєму учневі.

— Це ти маєш зробити, — сказав він. — Я не можу.

Лобсанґ подивився на нього, а потім на засув високо вгорі. Тоді він притиснув руку до заліза.

З-під його пальців розбіглися смужки іржі. Старезний метал укрився червоними плямами. Двері зарипіли, а тоді почали кришитися. Лу-Тзе спробував для експерименту штурхнути їх пальцем, і цілий шмат дуже міцного металу відвалився і впав на камінну підлогу.

— Дуже вража… — почав було він. Аж тут від його голови відлетів рикошетом писклявий гумовий слоник.

— Цюцю!

Натовп розступився. Головний