Макова війна - Ребекка Куанг

— А чому в тебе очі не червоні? — несподівано запитав Неджа.

— Що?

Він підняв руку й торкнувся її скроні біля лівого ока.

— В Алтаня червоні зіниці. Я думав, що в усіх спірлійців червоні очі.

— Не знаю, — сказала вона, раптом збентежившись.

Вона ніколи про це не думала, Алтань ніколи не говорив.

— У мене завжди були карі очі.

— Може, ти не спірлійка.

— Може.

— Але вони вже бували червоними, — Неджа спантеличився. — У Сінеґарді. Коли ти вбила генерала.

— Ти навіть не був при тямі, — заперечила вона. — Тобі простромили живіт.

Неджа вигнув брову.

— Я бачив.

Позаду них почулися кроки. Жинь підстрибнула, хоча й не мала підстав почуватися винною. Вона лише стояла на варті, їй не заборонялося трохи поговорити.

— Ось де ти, — сказав Енькі.

Неджа квапливо підвівся.

— Я піду.

Спантеличена, Жинь глянула на нього.

— Ні, тобі не обов’язково…

— Хай іде, — сказав Енькі.

Неджа коротко кивнув Енькі та швидко зник за рогом.

Енькі зачекав декілька хвилин, доки на сходах не стихли Неджині кроки, а потім опустив очі на Жинь, міцно стиснувши вуста.

— А ти не казала, що шмаркач Воєначальника Дракона — шаман.

Жинь насупилася.

— Це ти про що?

— Його знак розрізнення, — Енькі показав на верхню частину спини, де Неджа носив родинний герб. — Це мітка дракона.

— Це всього лише його герб, — сказала Жинь.

— Хіба в Сінеґарді його не поранили? — поцікавився Енькі.

— Так.

Жинь замислилася, звідки Енькі про це дізнався. Та знову ж таки, Неджа — син Воєначальника Дракона, його особисте життя загальновідоме в лавах Міліції.

— Наскільки серйозно?

— Не знаю, — відповіла Жинь. — Я сама була напівпритомною, коли це сталося. Генерал ударив його — мабуть, двічі. Поранення черевної порожнини. Це так важливо?

Жинь і сама була збентежена швидким одужанням Неджі, але не розуміла, чому Енькі розпитує про це.

— Удари не зачепили життєво важливих органів, — додала вона, хоча щойно ці слова зірвалися з язика, збагнула, настільки невірогідно вони прозвучали.

— Дві рани в черевній порожнині, — повторив Енькі. — Дві рани від дуже досвідченого генерала Федерації, який зазвичай не промахується. І за лічені місяці він став на ноги й почав ходити?

— Знаєш, зважаючи, що один із нас у буквальному розумінні живе в бочці, таке везіння Неджі не видається аж настільки абсурдним.

Схоже, Енькі це не переконало.

— Твій друг щось приховує.

— То запитай у нього сам, — роздратовано сказала Жинь. — Ти щось хотів?

Енькі задумливо насупився, але кивнув.

— Тебе хоче бачити Алтань. У своєму штабі. Негайно.

У штабі Алтаня панував безлад.

Книжки та пензлі валялися на підлозі. Мапи були недбало розкидані на столі, плани міста вкривали кожен сантиметр стін. Їх густо заповнював нерозбірливий зубчастий почерк Алтаня та розкреслені схеми стратегій, зрозумілих лише йому. Деякі важливі райони Алтань обвів так сильно, що тепер вони були ніби вигравіювані на стіні ножем.

Коли Жинь увійшла, за столом сидів лише сам Алтань. Під очима в нього залягли такі сині кола, що тепер вони дужче скидалися на синці.

— Викликав? — запитала вона.

Алтань відклав пензля для письма.

— Ти надто багато часу проводиш із синком Воєначальника Дракона.

Жинь спохмурніла.

— І що ж це означає?

— Це означає, що я цього не дозволю, — сказав Алтань. — Неджа — один із людей Дзюня. І тобі мало би стати розуму йому не довіряти.

Жинь розкрила була рота, а потім закрила, намагаючись збагнути, чи Алтань це серйозно. Нарешті вона промовила:

— Неджа не з П’ятого. Дзюнь не може наказувати йому.

— Дзюнь — його майстер, — сказав Алтань. — Я бачив його нарукавну пов’язку. Він обрав Бій. Він вірний Дзюню, він усе йому розказуватиме…

Жинь дивилася на Алтаня, не вірячи власним вухам.

— Неджа просто мій друг.

— Ніхто й ніколи не буде тобі другом. Якщо ти в Цике. Він шпигує за нами.

— Шпигує за нами? — повторила Жинь. — Алтаню, ми в одному війську.

Алтань підвівся й ударив руками по столу.

Жинь позадкувала.

— Ми не в одному війську. Ми Цике. Ми Химерні Діти. Ми сила, якої не повинно існувати, і Дзюнь хоче, щоб ми зазнали поразки. Щоб я зазнав поразки, — сказав він. — Усі вони цього хочуть.

— Інші підрозділи нам не вороги, — тихо промовила Жинь.

Алтань міряв кроками кімнату, мимовільно заламуючи руки, вдивляючись у свої мапи, немовби міг командувати військами, яких не існувало. Він видавався неврівноваженим.

— Усі нам вороги, — сказав Алтань, радше сам до себе, ніж до неї. — Усі хочуть нашої смерті, щоб ми зникли… Але я так не помру…

Жинь зглитнула.

— Алтаню…

Він різко смикнув головою в її бік.

— Ти можеш прикликати полум’я?

Жинь кольнула провина. Хай як вона старалася, все одно не могла дотягнутися до бога, не могла прикликати його так, як у Сінеґарді.

Однак не встигла вона відповісти, як Алтань роздратовано пхикнув.

— Звісно, не можеш. Ти досі думаєш, що все це гра. Досі думаєш, що ти ще в Академії.

— Ні, я так не думаю.

Алтань перетнув кімнату, підійшов до Жинь, схопив за плечі й струсонув так сильно, що вона голосно скрикнула. Але він лише притягнув її ближче, і вони стали лице до лиця, очі до очей. Його зіниці були криваво-червоні.

— Хіба це так важко? — наполягав він. Стиснув її дужче, пальці боляче впилися Жинь у ключицю. — Скажи, чому для тебе це так важко? Для тебе це не нове, ти вже робила це раніше, то чому ж не можеш зараз?

— Алтаню, мені боляче.

Він стиснув ще дужче.

— Бляха, та ти могла хоча б спробувати…

— Я пробувала! — не стрималася вона. — Це нелегко, ясно? Я не можу просто… Я не ти.

— Ти що, мала дитина? — запитав Алтань, немовби просто з цікавості. Він не кричав, але його голос став задушливо монотонним, ретельно контрольованим і смертельно тихим. І Жинь зрозуміла, що він розлючений. — Чи, може, ти ідіотка, яка прикидається солдатом? Ти сказала, що потребуєш часу. Я дав тобі місяці. На Спірі від тебе вже відреклися б. Твоя родина кинула б тебе в океан із чистісінького сорому.

— Вибач, — прошепотіла Жинь.

І миттю пожалкувала. Алтань не хотів вибачень. Він хотів її принизити. Хотів, щоб вона згорала від сорому, почувалася такою нікчемною, що більше несила було б це терпіти.

І вона почувалася. Як йому вдалося змусити її почуватися такою малою? Тепер вона здавалася собі ще марнішою, ніж у Сінеґарді, коли Дзюнь принизив її перед усіма. Це було гірше. Це було в тисячу разів гірше, бо, на відміну від Дзюня, Алтань важливий для неї. Алтань — спірлієць, Алтань — її командир. Його схвалення їй потрібне як повітря.

Він жорстко відштовхнув її.

Жинь боролася з бажанням торкнутися ключиці, знаючи, що скоро там з’являться два синці від пальців Алтаня, формою схожі на сльозини. Вона важко зглитнула, відвела очі й нічого не сказала.

— Ти називаєш себе солдатом, навченим у Сінеґарді? — голос Алтаня опустився майже