Потойбiчне - Василь Семенович Стефаник
Дівчина йому подобалася. Сягнув рукою до її грудей і погладив. Не боронилася.
– Як звешся?
– Мокрина.
– Гарне ім'я. Чи той там – твій батько? – вказав рукою на комору, де зник недавно старий.
Дівка всміхнулася загадково.
– Що за «той там»? Там зараз нема нікого.
– Ет, не викручуйся. Ти його донька чи коханка?
– Ні те, ні друге, – розсміялася широким простим сміхом.
– А хто ж ти – служниця?
Нахмурилася з погордою.
– Ще що вигадав. Я тут сама собі господиня.
Ожарський здивувався.
– То він твій чоловік?
Мокрина знову розсміялася.
– Не вгадав, нічия я не жінка.
– Але ж спиш із ним, так? Старий, а ціпкий? Трьом таким, як я, дав би раду. А в очах іскри шугають.
– Занадто ти вже цікавий. Ні, лягати з ним не лягаю. Як же би то? Адже ж я походжу з нього… – затялася при цих словах, підбираючи потрібні.
Раптом, наче намагаючись уникнути його сміливих рук, вивернулася і пропала в коморі.
– Дивна дівчина.
Ожарський випив п'ятий келишок горілки і, розсівшись вигідно на лаві, розморився. Тепло розігрітої хати, втома по довгій мандрівці і гарячий напій – навіяли сонливість. Був би вже заснув, якби не повторна з'ява старого. Господар приніс під пахвою дві пляшки і наповнив келишки для гостя й для себе.
– То є добрий вишняк. Дуже старий.
Ожарський хильнув і почув, як у голові закрутилося. Старий стежив за ним спідлоба.
– Але ж бо ясний пан зовсім мало з'їв. А придалося б на ніч.
Інженер не второпав.
– На ніч? Що ви маєте на увазі?
– Нічого, нічого… Але стегенця маєте не найгірші!
І ущипнув його за ногу.
Ожарський відсунувся, водночас намацуючи револьвера.
– Ей, чого ви так ся кидаєте? Звичайний жарт і тільки. Бо ви мені до вподоби. Часу в нас багацько.
І, мовби для того, щоб заспокоїти, відсунувся до стіни.
Інженер охолонув, а щоб змінити тему, спитав:
– Де та ваша дівка? Чого то вона за дверима ховається? От замість тих дурних жартів, пришліть мені її на ніч. Я й заплачу незле.
Господар, здавалося, нічого не второпав.
– Вибачайте, ясний пане, але не маю жодної дівки, а там за дверима нема тепер нікого.
Ожарський, добре вже захмелівши, скипів.
– Що ти мені, старий бугаю, плетеш дурниці в живі очі? Де дівка, яка щойно мені борщ подавала? Заклич Мокрину, а сам забирайся.
Дядько ані з місця не зрушив, тільки зиркнув на гостя насмішливо.
– Ага, Мокриною, Мокриною нас нині кличуть.
І, не звертаючи уваги на розлюченого молодика, важким кроком подався в комору. Ожарський кинувся за ним, щоб увірватися й собі всередину, але у тую ж мить звідки з'явилася Мокрина.
Була в самій сорочці. Золото-червоне її волосся розсипалося миготливими хвилями по плечах і грало на світлі.
У руках тримала три коші, наповнені свіжовчиненими хлібинами.
Поставивши їх на лаві коло печі, взяла коцюбу і заходилася вигортати розпечене вугілля. Нахилена вперед до чорного отвору її постать вигнулася пружним луком, напинаючи пишні дівочі форми.
Ожарський нестямно ухопив її в обійми і, задерши сорочку, почав розціловувати розпашіле від вогню тіло.
Мокрина сміялася і не опиралась. Вигорнувши тим часом дотлілі головешки, решту жару покинула недбало по краях, після чого дбайливо вимела весь попіл. Одначе гарячі обійми гостя заважали їй в роботі, бо врешті, вивільнившись із його рук, жартівливо замахнулася на нього лопаткою. Ожарський на хвилю відступив, чекаючи, поки вона скінчить із хлібами. Нарешті вона виклала всі буханці з кошів і, притрусивши їх ще раз борошном, всадила до печі.
Інженер тремтів від нетерплячки. Схопив її знову і, тягнучи до ліжка, спробував задерти сорочку. Однак дівка не далася:
– Тепер ні. Зарано. Потім, за якусь годину, коло півночі, прийду виймати хліб. Тоді мене матимеш. Але пусти вже, пусти! Як сказала, що прийду, то прийду. Силою все одно не дамся.
І, спритним котячим рухом вислизнувши йому з обіймів, знову щезла в коморі. Спробував ускочити за нею, але наткнувся на замкнені двері.
– Ото шельма! – процідив крізь зуби. – Але опівночі так легко не викрутишся. Мусиш прийти по хліб. На цілу ніч у печі його не покинеш.
Трохи заспокоївшись, розібрався, погасив світло і ліг у ліжко, не маючи наміру засинати.
Постіль була навдивовижу вигідна. Витягся з насолодою, підклав руки під голову і поринув у той особливий стан перед сном, коли мозок, утомлений денною працею, ніби спить, а ніби марить – мов човен, пущений на волю хвиль.
Надворі завивав вітер, осліплюючи вікна сніговою заметіллю, здалека – з лісів і піль – долинало притлумлене вихором завивання вовків. А тут було тепло і темно. Тільки жар недогарків по боках челюстів мерехтів і кидав сполохи на стіни. Крізь шпари просвічували рубінові очі приску, приковуючи погляд… Інженер вдивлявся в догасаючу червінь і дрімав. Час минав дуже поволі. Щохвилі розплющував обважнілі повіки і, перемагаючи сонливість, зиркав на блимаючі вогники. В думці безладно мінялися постаті хитрого дядька і Мокрини, невідомо чому зливаючись в якусь дивну єдність, несусвітню химеру, що була виплоджена їхньою хтивістю. Випірнали різні запитання, на які не було відповіді, снувалися безладно якісь слова і ліниво перекочувалися в голові, наче жменя камінців…
Якась важезна духота осідлала мозок, заповнювала горло, груди, дивна змора вкрадалася в усе тіло, зневолюючи його і пеленаючи. Випростана рука спробувала відштовхнути невидимого ворога, але враз обважніла і опала.
Десь серед ночі Ожарський мовби очуняв. Протер ліниво очі, підвів важку голову і прислухався. Здалося йому, що чує шурхіт в печі. Так, ніби осипалася в комині сажа. Напружив зір, але через суцільну темряву годі було щось побачити.
Раптом крізь замерзлі шиби ринуло в хату місячне сяйво і, перетнувши її ясною смугою, вляглося зеленою плямою під піччю.
Інженер підвів очі й побачив угорі пару голих литок, що стирчали з отвору в димарі просто над плитою. Дивився, затамувавши подих. Тим часом поволі, під шурхіт сажі, що продовжувала осипатися, висунулися по черзі з комина товсті круглі коліна, сильні широкі стегна і нарешті жилавий могутній жіночий живіт. Врешті одним скоком ціла постать вигулькнула з отвору і стала на підлозі. Перед Ожарським об'явилася в сяйві місяця велетенська потворна бабера…
Була зовсім гола з розпущеними сивими кудлами, що спадали їй на плечі. І хоча за
