Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

— Ні! — заперечив Торін. — Ти й сам не знаєш, дитя затишного краю, скільки в тобі хорошого. Ти маєш мужність і мудрість, сплавлені в щасливій мірі. Якби всі цінували радість, пісню і добру їжу понад купи золота, світ був би веселіший.

Але сумний цей світ чи веселий, а я мушу залишити його нині. Прощавай!

І тоді Більбо пішов собі й, закутавшись у ковдру, сів на самоті, і — хочете вірте, хочете ні — заплакав, і плакав доти, доки очі почервоніли й голос захрип.

Малий гобіт мав добру душу.

Не скоро опісля спромігся він знову пожартувати…

— Добре ще, — сказав він нарешті сам собі,— що я хоч прийшов до тями вчасно.

Хотів би я, щоб Торін зостався живий, але я радий, що ми з ним розлучилися добрими друзями. Ти, Більбо Злоткінсе, дурень, що заварив таку кашу з отим каменем! Однаково скоїлася битва, попри всі твої зусилля купити мир і спокій, — але навряд чи в тому є твоя вина.

Про все, що сталося після того, як його оглушило, Більбо довідався згодом. Але та розповідь сповнила його не так радістю, як скорботою. Вся пригода стомила його до краю. Душею і серцем він поривався вирушити додому. Одначе вирушити негайно не зміг, то я тим часом перекажу події.

Орли давно завважили гоблінські муштрування і приготування; хоч як ховалися поторочі, а не змогли приховати всі свої дії від зірких орлиних очей. Тож орли й собі згуртувалися у велике військо, яке очолив повелитель орлів з Імлистих гір.

Зачувши здаля, що заходиться на битву, вони поспішили слідом за бурею і прилетіли дуже вчасно. Саме вони звільнили схили від гоблінів; частину поскидали в урвища, а частину їх, спантеличених і верескливих, погнали просто на мечі й списи їхніх ворогів. Скоро жодного гобліна не зосталося на Самітній горі, і люди й ельфи з обох країв долини змогли нарешті втрутитися в битву, що точилася в низині.

Але навіть укупі з орлами сили були все одно нерівні. Останньої години наспів сам Беорн — ніхто й не знав як і звідкіля. Прийшов сам-один і в ведмежій подобі; його переповнювала така лють, що, здавалося, він виріс до гігантських розмірів.

Рев його розлягався, мов били барабани й гули гармати. Вовків та гоблінів він змітав зі свого шляху, наче то були соломинки й пір'їнки. Напосівши з тилу, блискавично прорвав гоблінське кільце, всередині якого на невисокому округлому пагорбі скупчилися довкола своїх ватажків гноми. Тоді Беорн нахилився, підняв Торіна, що впав, пронизаний списами, й виніс його з гущі бою.

Він швидко повернувся, і гнів його подвоївся, так що ніхто не міг устояти проти нього й ніяка зброя начебто його не брала. Розметавши Болгову особисту охорону, він схопив самого Болга, гримнув ним об землю й розтоптав його. Тоді невимовний страх пойняв гоблінів, і вони сипонули врозтіч хто куди. Але з їхніх ворогів утому як рукою зняло — відродилася-бо надія на перемогу! — і вони кинулися переслідувати потвор по п'ятах. Мало який гоблін урятувався. Частина лихого війська потопилася в річці Бистрій, а тих, що втікали на південь чи на захід, переслідувачі загнали в болота обабіч Лісової річки. У тих болотах більшість утікачів і погинула, а хто все-таки виблукав на межі королівства лісових ельфів, того ельфи або вбивали, або заманювали на певну смерть у непрохідні темні нетрі Чорного лісу. Пісні твердили, що три чверті гоблінського воїнства погинуло того дня, і мир запанував у горах на багато років.

Ще до настання ночі була здобута цілковита перемога над гоблінами, але переслідування тривало й тоді, коли Більбо вернувся до табору; в долині були здебільшого самі тяжкопоранені.

— А де орли? — спитав він Гандальфа того вечора, залізши під кілька теплих ковдр.

— Декотрі переслідують ворога, — відповів чарівник, — але більшість полетіла назад до своїх гнізд. Вони не хотіли затримуватися тут і відлетіли на світанку. Даїн подарував їхньому ватажкові золоту корону й заприсягся у вічній з ним дружбі.

— Жаль. Тобто я хотів би знову їх побачити, — мовив Більбо сонливим голосом. — Може, я побачуся з ними, коли мандруватиму додому. А скоро можна буде вирушити?

— Як тільки ти побажаєш, — запевнив чарівник.

Насправді минуло кілька днів, перш ніж гобіт вирушив у зворотну путь. Друзі поховали Торіна глибоко під Самітною горою; Бард поклав йому на груди Гори-камінь.

— Тут хай він лежить, поки гора впаде! — сказав він. — Нехай Гори-камінь приносить щастя всім, хто житиме тут віднині!

На Торіновій могилі король ельфів поклав Оркріс-та — ельфійського меча, відібраного в Торіна, коли ватажок гномів був його полоненим. І в піснях співалося, що Оркріст завжди палав у пітьмі, коли наближався ворог, тож неможливо було зненацька опасти твердиню гномів. Володіння підземним палацом перейшло по праву до Даїна, сина Наїна, — він став королем Самітної гори, і з часом багато гномів звідусіль зібралося до його трону посеред стародавніх палат.

Із дванадцятьох товаришів Торіна живими зосталося десять. Філі й Кілі полягли, захищаючи ватажка і щитом і тілом, бо ж він був старшим братом їхньої матері.

Решта десятеро лишилися з Даїном, і Даїн справедливо розпорядився скарбом.

Звичайно, тепер не могло бути й мови, щоб ділити скарб так, як було задумано спочатку: поміж Баліном, Дваліном, Дорі, Норі, Орі, Оїном, Глоїном, Біфуром, Бофуром і Бомбуром — чи й Більбо. А проте Даїн дав Бардові чотирнадцяту частку всього золота й срібла, обробленого й необробленого, сказавши:

— Я хочу дотриматися обіцянки, яку дав небіжчик, — адже Гори-камінь належить тепер йому.

Навіть чотирнадцята частка була неймовірним багатством, яке багатьом смертним королям і не снилося. Чимало того золота Бард відіслав голові Озерного міста й щедро винагородив своїх соратників і друзів. Лісовому королю він подарував смарагди Гіріона — найулюбленіші свої самоцвіти, які, окрім золота й срібла, дав йому Даїн.

А Злоткінсові Бард сказав:

— Це багатство настільки твоє, як і моє, хоча колишні угоди не мають чинності нині, адже право на нього мають усі, хто його здобував і захищав. А проте, хоч ти й сам відмовлявся від усієї своєї частки, я не хотів би, щоб справдилися Торінові слова, за якими він пошкодував: що ми тобі дамо мало. Я хотів би обдарувати тебе щедріше, ніж будь-кого іншого.

— Це дуже люб'язно з твого