Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

— Ні, то була не риба! — сказав один. — Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.

— За слугу, аякже! — пирхнув Більбо, та ще посеред того пирхання гучно чхнув, і ельфи враз прибігли на звук.

— Посвітіть лишень! — озвався до них. — Я тут, якщо ви мене шукаєте!

І, скинувши перстеника, вийшов з-за скелі. Ельфи, хоч і вражені були, зараз же його схопили.

— Хто ти? Той гобіт, що в гномів? Що ти тут робиш? І як ти зайшов так далеко повз наших вартових? — сипонули вони запитаннями.

— Якщо ви хочете знати, я — пан Більбо Злоткінс, Торінів товариш, — відказав він. — Я знаю вашого короля в обличчя, хоча він навряд щоб знав мене. Але Бард мене пам'ятає, і я, власне, саме Барда й хочу бачити.

— Он як! — мовили ельфи. — І яка ж у тебе до нього справа?

— Хоч яка, та моя власна, добрі мої ельфи. Але якщо ви хочете коли-небудь вибратися з цього холодного, моторошного місця й вернутися до свого лісу, — відповів він, тремтячи, — то відведіть мене хутчій до вогнища, де б я обсушився, а тоді якомога швидше допустіть мене до ваших проводирів. У мене години дві часу — не більше.

Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в стару ковдру, був для них обох неабиякою цікавинкою.

— Ви ж самі розумієте, — промовляв Більбо своєю найвишуканішою діловою мовою, — це не може тривати довго. Мені особисто вся ця справа давно обридла. Хотів би я скоріше потрапити додому, на захід, де розважніший люд. Але я маю інтерес у цьому ділі — чотирнадцяту частку, якщо говорити точніше, згідно з листом, якого я, на щастя, зберіг, здається.

І він видобув з кишені свого старого плащика (якого досі носив, накинувши поверх обладунку) перегнутого багато разів і пожмаканого Торінового листа, що його ватажок гномів поклав під гобітів годинник на поличці каміна ще в кінці квітня!

— Частку прибутків, розумієте? — провадив він. — Я це усвідомлюю. Особисто я ладен негайно розглянути уважно всі ваші вимоги, виділивши те, що в них є справедливого, а вже тоді домагатися своїх власних прав. Одначе ви не знаєте Торіна Дубощита так добре, як я його знаю. Запевняю вас, він сповнений рішучості сидіти на своїй купі золота й голодувати стільки часу, скільки ви просидите тут.

— Що ж, хай голодує! — мовив Бард. — Так йому, дурневі, й треба.

— Авжеж, — погодився Більбо. — Я розумію ваш погляд на цю справу. Але тим часом швидко насувається зима. Скоро все покриється снігом, ударять морози, й стане сутужно з харчами — навіть ельфам, як я гадаю. Виникнуть ще й інші труднощі. Ви не чули про Даїна й гномів із Залізних гір?

— Чули, і давно, — відповів король ельфів. — Але що йому до нас?

— Так я і думав. Бачу, я маю відомості, яких ви не маєте. Даїн, скажу я вам, нині за два дні дороги звідсіля, а з ним іде щонайменше п'ятсот відважних гномів — більшість із них мають досвід жахливої гномо-гоблінської війни, про яку ви, безперечно, чули. Коли вони прибудуть, може вийти чимала халепа.

— Навіщо ти нам це говориш? Ти зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? — похмуро спитав Бард.

— Мій дорогий Барде! — схвильовано писнув Більбо. — Не будьте такі квапливі! Я ще не зустрічав такого підозріливого люду! Просто я намагаюся відвернути біду від усіх нас. І тому хочу дещо запропонувати.

— Послухаймо! — сказали Бард і король.

— Ні — подивіться! — сказав Більбо. — Ось воно! І, діставши Гори-камінь, відкинув ганчірку, в яку був загорнутий самоцвіт.

Навіть король ельфів, чиї очі звикли бачити чудовні й прекрасні речі, підвівся вражений. Мовчки, зачудовано дивився на незрівнянний самоцвіт Бард. Мовби куля, повна місячного сяйва, повисла перед ними в сітці, сплетеній з блиску холодних зір.

— Це — Гори-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — серце Самітної гори, а також серце Торіна. Він оцінює цей самоцвіт понад річку золота. Я даю цей камінь вам. Він поможе вам досягти угоди.

І, з зусиллям відірвавши погляд від самоцвіта, тремтячою рукою подав його Бардові. Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні.

— Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш? — нарешті запитав він, схаменувшись.

— Ну, він не зовсім мій, — знітився гобіт. — Але, знаєте, я волію заставити його проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять.

Сподіваюся, що Гори-камінь принесе вам користь.

Лісовий король вражено подивився на Більбо.

— Більбо Злоткінсе! — сказав він. — Ти достойніший носити обладунок ельфійських принців, ніж багато хто, кому він більше був би до лиця. Але навряд чи й Торін Дубощит буде такої думки. Я, мабуть, краще знаю гномів, ніж ти. Раджу тобі лишитися з нами — будеш нашим дорогим і шанованим гостем.

— Я, звісно, дуже вам дякую, — відповів Більбо з поклоном. — Але я не зможу покинути отак моїх друзів — після всього, що ми зазнали разом. До того ж я пообіцяв старому Бомбурові, що розбуджу його опівночі! Мені справді треба йти, і якнайхутчій.

Ніякі їхні умовляння не могли його затримати; отож, доручивши кільком — воїнам провести гобіта, Бард і король шанобливо з ним попрощалися. Коли проходили через табір, якийсь дідусь, закутаний у темний плащ, підвівся з порога одного з наметів і підійшов до них.

— Молодець, Злоткінсе! — мовив старий, поплескавши гобіта по плечах. — Ти, як завжди, перевершуєш усі сподівання!

То був Гандальф.

Уперше за стільки днів Більбо зрадів по-справжньому. Та не було часу для всіх тих запитань, що зринули одразу йому в голові.

— Май терпець і дізнаєшся про все помалу! — заспокоїв його Гандальф. — Події наближаються нині до загальної розв'язки, якщо я не помиляюся. На тебе чекають прикрощі, але ти не занепадай духом! Цілком може бути, що тобі все минеться щасливо. Заповідаються вісті, про які й круки не чули. На добраніч!

Спантеличений, але й підбадьорений, гобіт поспішив далі. Ельфи провели його до безпечного броду й, не намочивши, переправили на другий берег. Там