Бенкет круків - Джордж Мартін
— Ні.
«Цього разу — ні». Що далі від Сутінь-долу, то менше людей було на дорозі. Якщо не рахувати кремезного бороданя-септона, який пішки чимчикував на південь у гурті чотирьох десятків своїх прибічників зі стертими ногами, всі подорожні зникали в лісі ще до того, як Брієнна з Подриком встигали під'їхати. Заїзди, які вони вдвох проминали, були всі розграбовані, покинуті або перетворені на військові табори. А вчора Брієнна з Подриком наїхали на один з патрулів лорда Рендила, що наїжачився довгими луками й сулицями. Їх оточили вершники, і капітан почав допитувати Брієнну, однак зрештою відпустив. «Стережися, жінко. Можуть вам тут трапитися й інші чоловіки, не такі шляхетні, як мої хлопці. Гончак із сотнею беззаконників перейшов Тризуб, і подейкують, вони на своєму шляху ґвалтують усіх підряд дівок і відрізають їм груди собі на сувеніри».
Брієнна вирішила переказати цю засторогу селянину і його жінці. Поки вона говорила, чоловік кивав, та коли закінчила, він тільки сплюнув і мовив:
— Пси, вовки й леви, Чужі б їх ухопили! Ці розбійники до Дівоставу наближатися не наважаться. Принаймні поки там править лорд Тарлі.
Брієнна пригадувала лорда Рендила Тарлі ще з часів, коли служила у війську короля Ренлі. Хоча він їй і не подобався, але вона ніколи не забувала, чим йому завдячує. «З ласки богів ми проминемо Дівостав, і він і не дізнається, що я тут».
— Щойно закінчаться бої, місто повернуть лорду Мутону,— мовила Брієнна до селянина.— Король дарував прощення його милості.
— Прощення? — засміявся старий.— За що? За те, що сидів на дупі в цьому клятому замку? Послав людей битися в Річкорин, а сам не поїхав. Спершу леви його місто сплюндрували, потім вовки, потім перекупні мечі, а його милість так і сидів у безпеці за своїми мурами. Його брат ніколи б ото так не ховався. Сер Майлз був справжній зух, поки отой Роберт не вбив його.
«Знову привиди»,— подумала Брієнна.
— Я шукаю сестру, гарну тринадцятирічну панну. Ви не бачили?
— Не бачили ми панн, ані гарних, ані гидких.
«Ніхто не бачив». Але розпитувати все одно треба.
— Мутонова донька — панна,— провадив селянин.— Ну, поки що — до шлюбної постелі. Оці яйця — на її весілля. З сином Тарлі. Кухарям потрібні яйця на пироги.
— Потрібні.
«Син лорда Тарлі. Юний Дикон одружується». Брієнна почала пригадувати, скільки йому може бути років. «Вісім-десять»,— подумала вона. Брієнну заручили у сім років з хлопцем, на три роки за неї старшим,— з молодшим сином лорда Карона, сором'язливим, з родимкою над губою. Зустрічалися вони лише раз — на заручинах. А за два роки він помер від тої самої застуди, яка забрала лорда й леді Каронів і всіх їхніх дочок. Якби він не помер, їх би одружили за рік по тому, як Брієнни розквітла, і тоді все її життя було б зовсім іншим. І нині вона б не їхала тут, вдягнена в чоловічу кольчугу, з мечем, шукаючи дитину давно мертвої жінки. Швидше за все, сиділа б вона в Ночеспіві, сповивала власну дитину, а може, й годувала ще одну. Така думка не вперше навідувала Брієнну. І завжди від цього вона відчувала легеньку зажуру — але водночас і полегшення.
Сонце заховалося за хмари; виїхавши з-за почорнілих дерев, подорожні побачили перед собою Дівостав, а за ним — глибоководу затоку. Брієнна одразу помітила, що браму міста відновили й укріпили, а на рожевих мурах знову походжали арбалетники. Понад прибрамною маяв прапор короля Томена: чорний олень і золотий лев зітнулися на ньому на золотисто-малиновому полі. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі, а червоний лосось дому Мутонів майорів тільки на замку на пагорбі.
Біля звідних ґрат стояла дюжина вартових з галябардами. З гербів видно було, що це солдати з війська лорда Тарлі, але не люди Тарлі. Брієнна роздивилася двох кентаврів, блискавку, синього жука й зелену стрілу, але мисливця Сурмосхилу тут не було. Старшина мав на грудях павича, чий яскравий хвіст побляк на сонці. Коли під'їхали селяни, старшина присвиснув.
— Що це тут? Яйця? — від підкинув одне, зловив.— Забираємо.
— Яйця для лорда Мутона,— залементував старий.— На весільні пироги і все таке.
— Ваші кури ще знесуть. А я не їв яєць півроку. Ось тобі, й не кажи, що тобі не заплатили,— він жбурнув під ноги старому жменю мідяків.
Тут втрутилася жінка селянина.
— Цього недосить,— сказала вона.— І близько недосить.
— А я кажу — досить,— мовив старшина.— І за яйця, і за тебе. Ану тягніть її сюди, хлопці. Вона для цього стариганя занадто молода.
Двоє вартових, прихиливши галябарди до муру, потягнули жінку геть від воза, хай як вона пручалася. Селянин дивився на це з посірілим обличчям, але не наважився і ворухнутися.
Брієнна приострожила кобилу.
— Відпустіть її!
Голос її змусив вартових на мить завагатися, і селянка встигла викрутитися з їхніх рук.
— Тебе це не стосується,— мовив один з вартових.— Тримай рота на замку, дівко.
Брієнна у відповідь витягнула меча.
— Ну що ж,— зронив старшина,— оголена криця. Здається мені, я тут беззаконника занюхав. А ти знаєш, як лорд Тарлі чинить із беззаконниками?
Він і досі тримав у руці яйце з воза. Пальці його стиснулися, і між них потік жовток.
— Я добре знаю, як лорд Рендил чинить із беззаконниками,— сказала Брієнна.— А ще знаю, як він чинить із ґвалтівниками.
Вона сподівалася, що це ім'я трохи пристрашить їх, але старшина, струсивши яйце з пальців, дав сигнал своїм воякам розосередитися. Брієнна опинилася в оточенні гострої криці.
— Що це ти там кажеш, дівко? Що там лорд Тарлі робить з...
— Ґвалтівниками,— закінчив за нього інший голос, нижчий.— Він їх оскопляє або відсилає на Стіну. А іноді і те, і те. А злодіям він пальці відрубує.
З-за прибрамної виступив млявий парубок з мечем на поясі. Сюрко, яке прикривало крицю, колись було білим, і цей білий колір досі прозирав де-не-де з-під плям від трави і засохлої крові. На грудях виднівся герб: брунатний олень, забитий і підвішений на жердину.
«Він!» Цей голос був для Брієнни — мов удар у
