Волонтер - Дмитро Білий
…Вони повечеряли. «Сім’я вечеря коло хати», — згадав волонтер… А потім сіли поруч на призьбі, не торкаючись один одного, і довго дивились, як важко хилиться до обрію криваво-червоне балканське сонце…
6. Волонтер, дівчина й нічІз поверненням темряви до волонтера повернулося й відчуття небезпеки, що могла чатувати за кожним деревом навколо його мирного і щасливого світу, який так дивовижно подарувала йому, на короткий час ця загадкова дівчина…
Він перевдягнувся у свою захисну форму, висмикнув ріжок з автомату й деякий час дивився, як масляно жовтіють у ньому набої. Потім із сухим ляском вставив ріжок на місце. Дівчина сиділа на лаві, склавши руки на колінах, її губи тремтіли. На широко розкритих очах зрадливо виступили безпорадність і сльози.
«Ось і закінчився наш день, дівчино...» — подумав волонтер і тихо промовив, провівши долонею по плечах дівчини:
— Не хвилюйся, маленька, сама знаєш, як тут навколо невесело… Спи, я трохи початую та прийду… Нічого не бійся, я ж з тобою…
Він посміхнувся, і дівчина відповіла йому несміливою посмішкою…
Волонтер ліг біля порога навпроти відчинених дверей. Галявина перед хатою була геть темна, і ліс навпроти вже стирчав чорною зловісною стіною, сповнений пронизливих зойків невідомих тварин… Та невдовзі мав з’явитися місяць, і тоді можна буде помітити будь-який загрозливий рух.
Хлопець поклав долоню на заспокійливий холод автоматного затвору. За його спиною, у світлиці лежала на ліжку дівчина, і він був готовий убити кожного, хто насмілиться стривожити її. Власне, він вже мав у цьому досвід…
Думок не було, почуттів теж. І місяць усе ніяк не міг виборсатися з-поміж хмар… І волонтер не помітив, як заснув… Можливо на хвилину може на дві години… Коли він стрепенувся, напружуючи очі, клянучи себе і відчайдушно придушуючи залишки сну, від дерев одна за одною відокремились тіні, повільно поповзли по галявині. Біля десяти зігнутих постатей, напружених і сповнених зловісної загрози…
…Волонтер, затамувавши дихання, підхопив автомат, заздалегідь розуміючи, що не протримається, вступивши в бій при такому розкладі, і хвилини. Але час ще був… Точніше один химерний шанс… Волонтер тихо, як кішка, підхопився і прослизнув у світлицю. Дівчина не спала. Вона сиділа на ліжку, і тіло її тремтіло від жаху.
— Тихо, тихо, — зашепотів волонтер і схопив дівчину за руку, — швидше в погріб…
Вона нечутно підхопилась, підкоряючись його владному руху, і перша ступила на сходинки драбини. Волонтер майнув за нею. Опинившись унизу, він підхопив заслін і обережним рухом (уперше в житті він щось робив так обережно) закрив заслінку… Залишалося тільки сподіватися, що ті, хто наближалися до хати й ось-ось мали зайти сюди, не зауважать цей підвал.
Волонтер почув у темряві дихання й обійняв однією рукою плечі дівчини. Другою рукою намацав у кишені гранату. Він щось нечутно шепотів їй — хіба що коливання його дихання вона могла відчути… Хвилина, друга, третя… Десь у них над головами скрипнула дошка… Тяжкі й обережні кроки… Одна чи дві людини? Кроки міряли світлицю, і коли хтось важкий зупинився прямо над їх головами, рука волонтера відчула, як плечі, усе тіло дівчини заколотилося… Боячись, що це тремтіння перекинеться й на нього, він ще міцніше стиснув її плечі, напружив м’язи, щоб не допустити цей переляк до свого тіла, своєї душі і свого розуму… Та раптом він із жахом відчув, що зараз дівчина заб’ється у приступі несамовитого жаху, а з її грудей вихопиться пронизливий зойк…
І тоді волонтер зробив єдине, що міг зробити. Його долоня жорстко лягла на рот дівчини, придушуючи крик, іншою рукою він перехопив її тремтячі руки й наліг усім тілом на неї, притискаючи до холодної землі. Вона намагалася видряпатися, вигиналася, на мить її очі спалахнули жахливим світлом повного місяця. Потім застигла, підкоряючись його силі… Жодного звуку… Волонтер лежав і не знав — чи залишилося серед звуків всесвіту щось інше, ніж стук їх сердець та шелестіння їх дихання?
Над головою знову зарипіли дошки, потім кроки почали віддалятися, і все стихло. Волонтер відчув, як глухне від цієї тиші…
А потім він повільно прибрав руку і ясно побачив її обличчя — воно світилося. Світилося дійсно місячним сяйвом, рівним, сріблястим і спокійним. Відчув усе її тіло, що пульсувало під ним, — кожен міліметр, кожну клітину — і це тіло поглинало його, сповнюючи божевільною жагою… Волонтер відсахнувся від дівчини, переляканий незнаними до того силою й гостротою бажання. Боячись збожеволіти, він притиснувся до стіни, та, попри холод, що панував тут, його тіло охопив жар… І тут на обличчя ліг легкий і ласкавий дотик її пальців…
Волонтер заплющив очі…
…Яскраве світло, пронизлива, сумна й весела водночас музика — скрипки, цимбали, труби, бубни; білі пелюстки рясно кружляють між столами, розставленими між вишневих дерев безкрайнього саду; за столом сидить він і поруч вона, уквітчана весільним вінком. А навколо музика, співи, церковні святкові дзвони та заздоровні келихи… «Як ми кохалися, то дуби хиталися…»
…Він першим вийшов на поріг хати. Біля призьби лежав іржавий серп. Волонтер байдуже відкинув його носком чобота й сів на поріг, тримаючи автомат. Дівчина вийшла й сіла поруч, поклавши долоні на його передпліччя. Світанок повертав на місце звичну галявину, похилені жердини паркану та дерева навпроти. Волонтер сидів на порозі будинку й дивився на ліс. Подумки він ще залишався там, у тій такій виразній миті абсолютного щастя, у якій грала музика й вони сиділи поруч за весільним столом…
Усе зникло, коли він побачив, як на галявину спокійно виходить капітан Горан…
7. Волонтер і капітан ГоранКапітан йшов тяжкими повільними кроками. Правою рукою він тримав автомат, утомлено сперши його на плече, ліва висіла уздовж тіла, і