Волонтер - Дмитро Білий
Чорне волосся було сплутане, поли завеликого френча тріпотіли за спиною, немов крила, обідрана довга біла сорочка заляпана чорною землею. Обличчя дівчини рясно вкривав піт, вона задихалася й жадібно хапала ротом повітря. Сил у неї не було, і тільки жах ще дозволяв їй бігти. Але не встигла вона подолати й десяток метрів, як з лісу вискочило двоє озброєних чоловіків… Дівчина озирнулась, заціпеніла у відчаї, заточилась на ногах, сплутаних високою травою, і впала. Переслідувачі за кілька секунд підскочили до втікачки й накинулись на неї…
Волонтер стиснув зуби. Серце відчайдушно закалатало. Тримаючи автомат, готовий вистрілити в будь-яку мить, він підвівся, спостерігаючи за боротьбою. Утім, сил відбиватися в дівчини вже не залишилось. А якби й залишилося, то це б їй мало допомогло — кожен з чоловіків важив рази в два більше, ніж їх жертва. І з нею вони не панькалися… За хвилину чоловіки скрутили їй руки й запхали до рота якусь ганчірку. Поки один затягував мотузку на її зап’ястях, другий підвівся й з автоматом (укороченим десантним «Калашніковим») напоготові повільно озирнувся… Був одягнутий у камуфляжну куртку без жодних шевронів чи нашивок і камуфляжні штани, заправлені в кирзові чоботи. На мить волонтер побачив його обличчя — жорстке, неголене; довге сиве волосся, зав’язане на потилиці… Здалося, що чоловік побачив його, і волонтер щільніше притиснувся до стовбура дерева. Його руки затремтіли, стискаючи автомат… Коли він знову визирнув з-за дерева, чоловіки вже тягнули дівчину до будинку. Точніше, тягнув, міцно схопивши за викручені зв’язані руки, чоловік у цивільному одязі — теж худорлявий, сивий. За його спиною бовталась двоствольна мисливська рушниця. Чоловік у камуфляжі йшов за кілька кроків позаду. Він продовжував тримати автомат напоготові, час від часу зупинявся й кидав назад насторожений погляд. Дівчина намагалася опиратись, її ноги волочились по траві… Вона озирнулась і… волонтер був упевнений, що їх погляди зустрілися… Він відчув німий гострий відчай у очах дівчини, почув слабкий тонкий крик, який ледь пробивався крізь ганчірку-кляп…
На обличчі волонтера виступили краплі холодного поту. Його тіло тремтіло. Декілька разів він підносив автомат, вперши приклад у плече, але розумів, що не зможе вистрілити…
Чоловік вже затягнув дівчину до будинку. Перш ніж щезнути в чорному отворі дверей, дівчина знову озирнулася… і знову її погляд був звернений до волонтера… Тепер був впевнений, що вона знає про його присутність, і що погляд був німим благанням про допомогу… Зверненим саме до нього…
Той, що був у камуфляжі, трохи затримався біля дверей, ще раз уважно озирнувся навколо, нахилився, підхопив оберемок довгих шкіряних ременів — напевно, залишків збруї, що валялася біля порога, — і теж зник за дверима…
Ноги волонтера раптом зробилися мов ватяні, перестали його тримати, і він опустився на землю… Десь поділися й хижацький інстинкт, і чіткість думок… Він намагався вгамувати хаос почуттів, що поглинули його, зціпив зуби, ледь стримуючи виття, що рвалося з його грудей…
…Тікай звідси, війна для тебе закінчилася… це чужий світ і чужі люди… ти дивом залишаєшся живим… нащо лізти під кулі… тікай знову в ліс… іди на південь… ти викарабкаєшся…
А як потім будеш жити?
Остання думка блискавкою випалила всі інші. Він знав, що благальний погляд дівчини назавжди залишиться з ним, він вже викарбувався десь там всередині його душі, і позбавитися його ніколи не вдасться… Так, він піде і, напевне, врятується… А потім, невдовзі, просто пустить собі кулю в скроню, не в силі втекти від цього погляду…
…З будинку знову вийшов чоловік в камуфляжі, нервово озирнувся і почав щось поквапом шукати на землі серед мотлоху якогось реманенту. Відчувалося, що віч квапиться і нервує. Коли він обернувся, в руках його був довгий іржавий серп…
Як тільки його постать розчинилася в дверях, волонтер підхопився, перевів свій автомат у режим одиночного вогню і швидко закрокував до входу…
* * *Що відбулося в будинку, він потім ще довго намагався відтворити у своїй пам’яті. Але так і залишився невпевненим, що точно зміг пригадати все, що відбулося в ті кілька хвилин. Пам’ять навідріз відмовлялася співпрацювати з ним, і волонтер ледь міг витягнути з неї лише декілька статичних картин…
…Він стоїть в дверях, тримаючи перед собою «Калашнікова»… Напівтемна кімната пронизана кількома слабкими, майже сизими від пилу, променями сонця, що ледь пробивається крізь забиті вікна… Задуха, стійкий запах сирості й відчаю…
…На підлозі лежить дівчина, усе її тіло туго сповите чорними ременями… Її оголене тіло ледь-ледь прикрите пошматованою сорочкою, зібганий френч валяється на підлозі… Над нею нахилився, присівши на коліно чоловік у камуфляжі, він тримає чорний, іржавий серп біля її горла… Поруч стоїть чоловік у цивільному, у його руках мисливська рушниця… Вона націлена на волонтера…
…Він щось намагається сказати, його слова тонуть у гуркоті пострілів… Двох пострілів — мисливської рушниці (з її обох стволів вихоплюються вогні й білий дим) і його автомата… Постріл вириває дошку в одвірку поруч із головою волонтера (ліву частину голови дрібно січуть дерев’яні скалки), але сам чоловік із рушницею вже нерухомо лежить біля протилежної стіни…
…Він знову щось намагається кричати, але не чує власного голосу… Чоловік у камуфляжі вже стоїть, стискаючи білими пальцями руків’я серпа… Ось він дивиться на свій автомат, що лежить на дерев’яному столі, ось він дивиться на дівчину, ось він дивиться на волонтера… Він щось говорить, але волонтер не чує його…
…Чоловік у камуфляжі рвучко нахиляється над дівчиною й заносить серп над її головою… Волонтер знову стріляє…
* * *Коли знову почав усвідомлювати власні дії, дим від пострілів уже розсіявся,
