Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
- Ти ж не думаєш, що я ненормальний через те, що хочу забрати ту книжку?
- Та ні, що ти, - твердо заперечив Рон. - Той Принц був геній. До речі... без його підказки про безоарів камінь... - він багатозначно чикнув долонею по горлі, - я зараз з тобою не розмовляв би. Тобто я не кажу, що те закляття проти Мелфоя було чудове...
- І я не кажу, - відразу додав Гаррі.
- Але ж він одужав, правда? Майже миттю став на ноги.
- Так, - погодився Гаррі; це була правда, хоч сумління однак його трохи гризло. - Завдяки Снейпові...
- Цієї суботи знову відбуватимеш у Снейпа покарання? - запитав Рон.
- Так. І наступної, і після неї, - зітхнув Гаррі. - А якщо до кінця семестру не встигну впорядкувати всі коробки, то, як він дав зрозуміти, ця робота чекає на мене і в наступному навчальному році.
Покарання дратувало його ще й тому, що забирало й так обмежений час, який він міг би провести з Джіні. Гаррі іноді думав, чи не чинить Снейп свідомо, щоразу затримуючи його дедалі довше і натякаючи, що Гаррі пропускає такі гарні погожі дні.
З гірких роздумів його вивів Джимі Пікс, що приніс сувій пергаменту.
- Дякую, Джимі... о, та це ж від Дамблдора! - схвильовано вигукнув Гаррі, розгортаючи й читаючи пергамент. - Він вимагає, щоб я негайно прибув до нього!
Друзі глянули один на одного.
- Оце так, - прошепотів Рон. - Ти не думаєш... що він знайшов...
- Краще піду й перевірю, - зірвався на ноги Гаррі.
Він вискочив з вітальні й помчав по восьмому поверсі, не зустрівши нікого, крім Півза, що линув у протилежний бік; привид буденно метнув у Гаррі кілька шматочків крейди і голосно заґелґотав, ухиляючись від Гарріного оборонного пристріту. Коли Півз зник, у коридорах знову запанувала тиша; до відбою залишалося всього чверть години, і більшість учнів порозходилися по своїх вітальнях. І тут Гаррі почув вереск і гуркіт. Він завмер і прислухався.
- Як... ти... смієш... а-а-а-а-ай!
Шум долинав з найближчого коридору; Гаррі кинувся на звук з чарівною паличкою напоготові, завернув за ріг і побачив, що на підлозі лежить професорка Трелоні, голову якої накривала одна з її численних шалей. Навколо неї валялися пляшки з хересом, до того ж одна розбита.
- Пані професорко...
Гаррі підбіг до вчительки й допоміг їй підвестися. Разки її блискучого намиста заплуталися за окуляри. Вона голосно гикнула, пригладила волосся й сперлася на руку свого рятівника.
- Що сталося, пані професорко?
- Якби ж я знала! - пронизливо вигукнула вона. - Я собі прогулювалася, обмірковуючи деякі темні знамення, що їх зуміла побачити...
Але Гаррі слухав її не дуже уважно. Він раптом усвідомив, де саме вони стояли: праворуч висів гобелен з танцюючими тролями, а ліворуч тяглася та гладенька й непроникна ділянка кам’яної стіни, що приховувала...
- Пані професорко, ви намагалися зайти в кімнату на вимогу?
- ...знаки, що ними мене було удостоєно... що?
Очі в неї раптом забігали.
- У кімнату на вимогу, - повторив Гаррі. - Ви намагалися туди потрапити?
- Я... ну... я й не знала, що учням про неї відомо...
- Не всім, - уточнив Гаррі. - І що сталося? Ви закричали так... наче хтось на вас напав...
- Я... ну, - пробурмотіла професорка Трелоні, а тоді, мовби захищаючись, щільніше загорнулася в свої шалі й подивилася на нього неймовірно побільшеними очима. - Я хотіла... е-е... покласти деякі... гм... особисті речі на зберігання в цій кімнаті... - І вона щось забурмотіла про «гидкі звинувачення».
- Ясно, - Гаррі глянув на пляшки з хересом. - Але ви не змогли туди зайти, щоб їх там заховати?
Його це здивувало, адже для нього кімната, зрештою, таки відчинилася, коли він захотів сховати там книжку Напівкровного Принца.
- Ой, та зайшла я спокійно, - люто глянула на стіну професорка Трелоні. - Але там уже хтось був.
- Хтось був?.. А хто? - розхвилювався Гаррі. - Хто там був?
- Гадки не маю, - професорку Трелоні трохи спантеличила Поттерова настирливість. - Я зайшла в кімнату й почула там чийсь голос - а такого ще ні разу не бувало за всі ті роки, що я тут ховаю... тобто, що я користаюся цією кімнатою.
- Голос? І що він казав?
- Не знаю, чи він взагалі щось казав, - відповіла професорка Трелоні. - Він просто... горлав.
- Горлав?
- Радісно, - додала вона.
Гаррі дивився на неї уважно.
- То був чоловік чи жінка?
- Радше, чоловік, - припустила професорка Трелоні.
- І він був радісний?
- Аж занадто, - презирливо пирхнула професорка Трелоні.
- Наче щось святкував?
- Безперечно.
- І що далі?..
- А тоді я гукнула: «Хто там?»
- А ви не могли цього з’ясувати, не запитуючи? - дещо роздратувався Гаррі.
- Мій Внутрішній Зір, - з почуттям власної гідності сказала професорка, поправляючи шалі та численні разки блискучого намиста, - був зосереджений на справах, що виходять далеко за межі буденних реалій, пов’язаних з горлопанськими голосами.
- Зрозуміло, - швидко погодився Гаррі; він уже по горло був ситий теревенями професорки Трелоні про її Внутрішній Зір. - І що, той голос відповів, хто він такий?
- Ні, не відповів, - сказала Трелоні. - Раптом стало темно-темнісінько, і наступної миті мене просто викинуло з приміщення!
- І ви не побачили, що там було? - ледве стримувався Гаррі.
- Не побачила. Я ж кажу, що там була суцільна... - вона раптом замовкла й підозріло на нього глянула.
- Думаю, треба розповісти про це професорові Дамблдору, - порадив Гаррі. - Він повинен знати, що там святкує Мелфой... тобто той «хтось», який викинув вас з кімнати.
На його подив, почувши цю пропозицію, професорка Трелоні випросталася й набундючилася.
- Директор мені натякнув, щоб я його не відвідувала занадто часто, - холодно процідила вона. - Я не збираюся нав’язувати своє товариство тим, хто його не цінує. Якщо Дамблдор воліє ігнорувати небезпеку, про яку попереджають карти...
Зненацька вона схопилася кістлявими пальцями за руку Гаррі.
- Попереджають постійно, хоч як я їх розкладаю...
І професорка театральним жестом вийняла з-під
