Зброя вогню - Тарас Завітайло
Андрій зітхнув.
— Виходить, — сказав він, намагаючись, щоб голос його звучав якомога серйозніше, — недоробила тебе відьма. Недороблений ти, Мефодію…
— Сам ти «недороблений», — образився упир.
— Ну, годі тобі, не ображайся, пожартував я. Ходімо краще в ріці похлюпаємося, — запропонував Андрій, встаючи.
— Сам «хлюпайся», — відмахнувся упир. — Намочив мене, що й до обіду не обсохну…
Андрій вийшов з хати і вузькою стежечкою подався до річки. Упир ішов слідом, щось безупину бурмочучи собі під ніс. Сонце тільки-тільки зійшло і ще не встигло розсіяти ранковий туман, який клубився навколо острівця, густий і білий, мов молоко. Свіже і прохолодне ранкове повітря було сповнене стоголосим пташиним хором і кумканням жаб. Козак зняв чоботи і закатав шаровари.
— Знімай чоботи, — сказав він упиреві, — он, яка роса — вмить намокнуть.
Упир мовчки зняв чоботи і пішов за Андрієм. Коло самої води козак зупинився. Ріка була всуціль покрита туманом, в очеретах голосно хлюпалася риба.
— Точно не бажаєш скупатися? Легше стане, — перепитав Андрій упиря, роздягаючись.
— Точно не бажаю. Давай купайся, а я почекаю.
Залишившись наодинці, упир перестав бурмотіти, вище закатав свої шаровари й обережно ступив у туман. Коло берега води було по коліна. Походивши трохи, він розвернувся і вже було зібрався йти до берега, як раптом хтось міцно вхопив його за ногу.
— Ой-ой-ой! Утопленик! — заволав упир і, як ошпарений, кинувся до берега.
За мить з туману показалася задоволена Андрієва фізіономія.
— Дурню! — крикнув упир. — Ну тебе з твоїми жартами! Та якби серце моє билося, то вмить би перестало!
— Гарна водичка! — сказав Андрій, виходячи на берег підстрибом то на лівій, то на правій нозі. — Злякався, бідолашний? Бачу, упир із тебе нікудишній…
Упир відвернувся й ображено засопів. Козак швидко одягнувся, підійшов до нього і поплескав по плечу.
— Та годі вже тобі, жартів не розумієш, чи що.
— Це не жарти, це знущання, — буркнув упир.
— Гараз, ходімо підкріпимось — і до справи.
Козак швидко розпалив багаття і розігрів залишки вчорашньої каші. Їли надворі, сидячи на двох пнях. Упир їв кашу, як своє тіло.
— У-у-ух, як мені зле… Давно так не пив…
— Я, чесно кажучи, теж…
— О-о-ох, — простонав упир і відклав миску вбік. — Не можу більше… Ще трохи, і мене знудить… Я краще закурю і розкажу, з чим прийшов.
— Але ходімо в хату, — сказав Андрій і теж відклав миску з недоїденою кашею.
Упир дістав кисет з люлькою, закурив і пішов слідом за Андрієм у хату.
— Добрий, бачу, в тебе тютюн, Мефодію, — сказав Андрій, сів на лавку і почав розкурювати свою люльку.
— Цим тютюном зі мною один яничар розплатився. Поранений був, лікував я його. Пригощайся.
— Та ні, спасибі, дуже кріпкий він. А ти, значить, і бусурманів лікуєш?
— А яка різниця? — Мефодій стенув плечима.
— І то правда, — погодився Андрій. — Так з чим, кажеш, тебе Гапка послала?
Упир опустив голову, трохи помовчав і почав:
— Біда з Гапкою. Через місяць строк їй підходить: або згине, або, що гірше, — тієї Гапки, що ми знаєм, уже не буде.
— Про що це ти? — Андрій насупив густі брови.
Упир підвів голову і пильно подивився козакові в очі.
— Через місяць і шість днів виповниться рівно рік, як накликав я на Гапчину голову біду.
— Ти? — Андрій навіть не доніс люльку до рота. — Як?
— Давно це було. Багатьох уже й могили травою поросли. Був я в ті далекі часи чумаком… Так-так, не дивуйся, старий я вже, як світ, а ти зі мною жарти дурні жартуєш… Було мені на ту пору тридцять з гаком, а жінкою та родиною все ніяк не виходило обзавестися. Чумакував, вільним був. У Крим їздив по сіль, у Перекопі часто бував, ну і зустрів там татарку-чорнявку. Зав’язалася у нас з нею любов. Справа молода, сам розумієш… Побув я в Перекопі з місяць і повернувся додому, а мені батько мій старий вже й наречену підшукав. Приглядівся я — нічого дівка, хороша. Ну, ми весілля й відгуляли. Через рік я з чумаками знову по сіль поїхав, а в Перекопі мене татарка зустрічає. Чекала, каже. Ну, я їй усе по-правді й розказав: що одружився, що жінка от-от народить, і що, мовляв, час стосунки наші припинити. Отут-то біда й почалася, — упир перевів подих. — Як скажена, кинулася вона на мене. «Коли не моїм, — каже, — так нічиїм не будеш!» Я її і так і сяк заспокоїти намагався, а вона — ну ніяк. «Нічиїм не будеш!» — кричить. З горем навпіл я від неї відкараскався, того ж вечора ми наладували вози сіллю і відправилися додому.
Недалеко ми відійшли від Перекопа… Вночі на нас напали… Перебили всіх… Я одержав кулю просто в серце… Хай так би вже воно й було… Лежав би я собі в землиці… Так ні ж! Татарка, щоб мені помститися, демона в поміч призвала, щоб зробив її відьмою. А за послугу демон душу зажадав, так та й погодилась… І стала упирихою. А як нагнала наші вози, дивиться, мертві усі лежать, і я серед них. Стала вона тоді над тілом моїм заклинання страшні промовляти, щоб до життя мене вернути і послати упирем, як прокляття, на весь мій рід… — Голос упиря надломився, і він змовк. Згодом продовжив: — Передати тобі не можу, що я відчув, коли відкрив очі! Це був такий жах! Перше, що я побачив, — її посиніле лице, перше, що почув, — її зловісний сміх. Вона скажено сміялася і скакала кругом мене, піна бризкала з її ікластої пащеки мені в обличчя… Але в чомусь вона таки прорахувалася. Додому я, звісно, не повернувся, і для всіх умер. Потім довго поневірявся і мучився, а згодом виявив у собі несподіваний дар — лікувати людей. Гапка каже,
