Зброя вогню - Тарас Завітайло
Козак розсміявся у відповідь.
— А що, може, й повернеться…
Русалка враз змовкла, і, сіпнувши руку від човна, відплила вбік.
— То чому ж ти не дочекався, поки Никодим очухається? Мене обманом захопив…
— Пробач, — козак винувато глянув на дівчину, — але конче вже шабля потрібна, край, як потрібна, розумієш?
Русалка шморгнула носом.
— Гаразд. Далеко ще?
Козак хвилю-другу роззирався, ніби вишукуючи якийсь орієнтир, потім упевнено сказав:
— Отут.
Русалка кивнула головою, мовляв, ясно, і вже намірилася було пірнути, але козак жестом зупинив її.
— Що ще? — насторожилася вона.
Козак призадумався.
— Мабуть, я зніму з тебе гребінь зараз… — Хвилю помовчав і додав: — Якщо лише ти пообіцяєш дістати мені шаблю, а не втекти відразу.
— О?! Що це на тебе найшло?
— Розумієш, — козак потер потилицю, — чайку розтрощило вщент, тепер її й чайкою не назвеш, там самі уламки… Краще буде, коли ти зв’яжеш волосся, а то, гляди, заплутаєшся ще, а я не хочу, щоб через мене з тобою щось лихе сталося.
— Пізно спохопився! — єхидно кинула русалка. — Лихе вже сталося! Бачиш, як волосся намокло й заплуталося! Я його тепер довіку не розчешу! А сохне знаєш скільки?!
— Але, зрештою, я ж не повискубував його тобі! — трохи обурився козак. — Подумаєш, намокло… Помиєш заодно…
— Я його, між іншим, сьогодні вранці мила. А потім півдня сушила й укладала… І де ти взявся на мою голову зі своїм гребенем!
— Але ж гребінь тобі залишиться, в подарунок, так би мовити…
— Знаєш, що можеш зробити зі своїм гребенем… — різко обірвала його русалка.
— Здогадуюся, але краще візьми його собі, — козака явно забавляло те, що русалка сердиться. — Ну, то як, домовилися? Не втечеш?
Русалка обережно потягнула гребінь і скривилася.
— Не втечу, — в безвиході сказала вона.
— Тоді знімаю.
Козак швидко й нечітко щось прошептав, гребінь клацнув і випав із волосся. Русалка спритно підхопила його і кинула козакові.
— Лови! — крикнула вона, миттєво зібрала вузлом волосся і зникла під водою.
Козак упіймав гребінь, покрутив його трохи в руках і відклав убік. Затим узяв люльку і став набивати тютюном.
Поки він набивав і розкурював люльку, човен трохи віднесло течією. Помітивши це, козак узяв великий обв’язаний мотузкою камінь, що лежав у човні, і, потроху попускаючи мотузку, опустив його на дно. Потім став напружено вдивлятися в поверхню води, час від часу потягуючи люльку.
Минула година, потім друга, третя, а русалки все не було. Відчувши, що в нього вже вся спина й ноги затерпли, козак встав і потягнувся.
— Що ж, цього й слід було очікувати… Не бачити тобі тепер, бовдуре, своєї шаблі, як власних вух! Ех, шкода, гарна шабля була… Та й русалка була така нівроку…
— Всього-на-всього «нівроку»? — пролунало раптом за спиною козака.
Козак, аж здригнувшись від несподіванки, різко обернувся. Неподалік човна, лежачи на спині, на легких дніпрових хвильках погойдувалася русалка.
— Чого ж ти так поїдав мене очима, коли я навколо човна кружляла?
— Що правда, то правда, — розсміявся козак. — А коло скелі, так узагалі очі свої забув, — не щодня ж таку красу побачиш!
Дівчина звабливо усміхнулася. Її волосся, хоча ще й досить вогке, вже не було скуйовджене, а гладко зачесане й акуратно укладене ззаду.
— Так довго… Я вже подумав, що… То ти знайшла?
— Довго? — русалка знову переливчасто розсміялася. — Та мені вистачило й п’яти хвилин, щоб твою шаблю знайти.
Козак здивувався.
— А чого ж тебе…
— Так довго не було?.. Ну, мала ж я хоч трохи навести лад на своїй голові!..
— Так, авжеж… То ти… знайшла шаблю? Де вона?
— Та буде тобі твоя шабля, — лукаво усміхнулася русалка. — Ти мені краще от що скажи, козаче: чого це ти шаблю, замість того щоб при боці її тримати, у скриню ховаєш, га?
— Куди це ти хилиш? — козак удав, що не розуміє, про що мова.
— Та годі тобі дурня клеїти, — сказала дівчина. — Це ж ти той козак, що з чайки дивом урятувався. Адже так? Кажи, якщо хочеш мати шаблю!
— Що ж, гаразд… Твоя правда, — козак встав і вклонився русалці. — Я і є той козак.
— Так чого ж не при тобі-то шабля була?
— Та була при мені шабля, — відказав козак, — тільки інша. А цю я беріг, подарунок це.
— Мабуть, хороша шабля, якщо в порівнянні з нею все, що я бачила в скрині, ти назвав «барахлом», — сказала русалка.
Козак кивнув і по хвилі спитав:
— Ну то де ж вона?
— Таж у човні ж! Озирнися! — засміялася русалка.
Козак озирнувся: шабля справді лежала в човні.
— Коли ж ти встигла?
— Та поки ти, козаче, ґав ловив, — сказала дівчина, — я тихенько ззаду підплила і поклала в човен.
Козак узяв шаблю і вийняв її з піхов. Клинок був сухий і анітрохи не поржавів: прості, без будь-якого оздоблення піхви були так ладно підігнані до шаблі, що вода всередину просто не могла потрапити. Простенька рукоять була скромно декорована сріблом, на клинку виднівся якийсь напис.
— Ззовні така неприглядна… — сказала русалка, бачачи, з яким трепетом козак оглядає шаблю.
Козак криво усміхнувся.
— Неприглядна, кажеш? А я тобі скажу, що ця «неприглядна» розрубає навпіл лицаря разом зі збруєю і конем, якщо вдарити правильно. Це — булат. Секрет його давно втрачений. Шаблю цю кували сім поколінь ковалів, останній з них, мій дід Семен, подарував мені її за… Втім,
