Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Її потрібно звідси забрати, — випалив я. Делея ніби не чула нас.

— Давай до діда Радо, його будиночок неподалік, — перекрикуючи натовп, вигукнув я.

Незважаючи на те, що було ледве за полудень, на дворі стемніло, немов уночі. Злива шаленіла. Оскаженілий вітер безцеремонно шмагав дощем по обличчю, шарпав за одяг. Біле пір’я драх, опале листя, попіл згарища перемішались в липку брудну кашу і, наче сніжками, заліплювали очі, лізли до рота.

Змоклі до нитки, ми вбігли в порожній будинок діда.

— Я розпалю камін, — запропонував Зуфар. — Потрібно просохнути… і заспокоїтись.

Я озирнувся. За мною мала стояти Делея, але її не було! І лише почувши тихі схлипування, побачив, що дівчина, як підкошена, зсунулась по стіні.

— Підіймайся, Делеє, — якомога делікатніше сказав я, але білявка, здається, не чула.

— Давайте до каміна! — скомандував Зуфар.

Приємне тепло розійшлось по кімнаті. Підхопивши Делею на руки, я обережно примостив її ближче до багаття. Воскове обличчя дівчини байдуже застигло, лише жовтаві відблиски вогню вистрибували на ньому, переконуючи, що господиня жива. Ми нагадували бурульки, що при перших весняних променях танули на сонці. Потічки холодної води змійками виповзали з промоклого одягу і кумедними калюжками збирались на підлозі.

— То, може, розповіси, що там сталося, — нарешті порушив мовчанку Зуфар.

Білявка аж здригнулася, наче щойно повернувшись із потойбіччя, глянула на мене ожилими очима.

— Хто це? — підозріло зиркнула на товариша Делея.

— Це мій друг, Зуфар.

— А-а-а, зрозуміло, — прошепотіла дівчина і втупилась у вогонь.

— То що ж трапилось, Делеє? — поцікавився уже я.

— Дякую, що забрали звідти, — так i не відповіла дівчина. Її голубі очиська невідривно стежили за полум’ям. Воно безборонно відбивалось в м’якій синяві, змінюючи колір на жовто-сірий. Делея, здається, щось гарячково обмірковувала.

— Мені кінець… Мене виженуть… — нарешті приречено прошепотіла дівчина.

— Не хочу тебе засмучувати, але ти ледве не спалила Університет разом зі студентами, — несподівано мовив Зуфар.

Делея перекинула на юнака вбивчий погляд. Здавалось, вогонь, що відбивався в очах дівчини, насправді жив у них.

— Це зробила не я, — твердо відповіла Делея. — Мені б ніколи не вдалося викликати таку блискавку. В мене й так із цим проблеми.

— Ми це помітили, — зауважив Зуфар.

— Зачекай, друже. Делеє, ти впевнена, що це зробила не ти? Можливо, просто помилилася…

— Айхо, ти що? Викликати грім i блискавку — не просто. І зробити це ненароком неможливо! Це зробили навмисне! І той, хто це зробив, володіє потужною силою.

Ми з Зуфаром перезирнулись. Історія виявлялась все більше заплутаною. І якщо Делея говорить правду, то чи не пов’язане це якось зі шпигуном?

— От ви де!

До кімнати увірвався захеканий дід.

— Я збився з ніг, шукаючи вас. Боявся, що сталось найстрашніше. Ви цілі?

За дідом вбіг Майстер Каро.

— Чому учні не в Класах? Чи вас не стосується наказ? А… i ти тут? — остання фраза адресувалась Делеї. Каро i дід перезирнулись.

— Ми мусили захистити Делею, у Класі її зацькували б, — очікуючи бурхливого протесту, почав я.

— Правильно зробили, — суворо кинув дід. — А тепер марш по кімнатах!

— Але…

— Без ніяких але! — гримнув Каро. — А Делея залишиться тут. Дівчина боязко зиркнула на мене.

— Діду, вона ні в чому не винна!

— Ідіть, хлопці, — м’якше повторив дід. — Не хвилюйтесь, вже все гаразд. Про Делею подбаємо.

Доки ми повернулися в Будинок Студентів, знову змокли.

— Ну що ж, розходимось по кімнатах, Айхо.

Я лише втомлено кивнув Зуфарові. Хоча зовсім не хотілося йти до Класу.

— Побачимося завтра.

— Бувай, Зуфаре.

Я ще подивився, як товариш зайшов у кімнату Стріли, i тоді вже, через не хочу, побрів у кінець коридору, де розмістилась Правиця. Рука приречено потягнулась до ручки дверей.

Однокласники щось палко обговорювали за великим круглим столом, але різко усі погляди прикипіли до мене.

— О, а ось i новенький, — сказав уже знайомий задерикуватий Заро.

— Щось його довгенько не було, певне, не міг знайти дорогу? — з насмішкою продовжив високий, спортивної статури юнак з обличчям, з якого митці малюють картини.

Як пізніше я дізнався, це був Хамар, товариш Заро. Ліворуч сидів, не на свої роки кремезний, чорношкірий Вакас i весело підсміювався. Це була знаменита трійця Правиці. Нахабні, зазнайкуваті гевали, які верховодили у Класі.

Я промовчав. Встрявати у перепалку не було настрою. Дружелюбно усміхаючись, з-за столу піднявся Даклар.

Сьогодні він уже вдруге виручав мене:

— Айхо, приєднуйся, — і юнак вказав на вільне місце. — Але спочатку давай познайомлю з Класом. Почнемо з Санні.

Світловолосий, добродушний юнак привітно усміхнувся.

— А це гордість Класу — Феной, — Даклар вказав рукою