Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
— А ти не гаєш часу, — засміявся друг, коли ми відійшли вбік від нових знайомих. — Я навіть трішечки заздрю.
— Мені? Було б чому, — похмуро відповів я. — А от тобі є чому позаздрити. Тільки-но познайомився із Класом, а вже маєш стільки товаришів.
— Воно то так, але подружок жодної, — знову добродушно вишкірився Зуфар. — Ну скажи, чому це так? Єдина дівчина в Університеті, i та одразу знайомиться з тобою. Ти що, медом намазаний?
— А, це ти про Делею?
— І ім’я в неї гарне…
— Ого, — тепер усміхався вже я. — Ти що, закохався?
— Не мели дурниць. Просто дивно її бачити серед твоїх заучок.
— А, ти вже в курсі…
— Та тут цілі історії ходять про Правицю. Схоже, її недолюблюють, але обожнюють поговорити.
— Мене не зовсім добре прийняли в Класі… І знаєш, як не дивно, але тепер однокласники всі схожі на шпигунів темних… окрім Даклара, — усміхнувся я.
— Бо він заступився? Чув краєм вуха твоє посвячення. Виявляється, Даклар має неабиякий авторитет серед спудеїв, i не лише в Правиці.
— І про що це говорить?
— Поки ні про що… — піднявши руку догори, Зуфар захоплено вигукнув. — Дивись, Айхо!
В небі, ніби нізвідки, з’явилися велетенські сірі птахи. Я завмер від несподіванки. О, небеса! Це ж вороти!!! Перед очима промайнула картина втечі i закрите шоломом обличчя Воїна Шаку. Я згадав про батька. Невже i тут не дадуть спокою…
— Айхо, що з тобою? Ти зблід?
— Зуфаре, це вони… — прошепотів пересохлими губами.
— Так, це Неракан i Езлі, твої однокласники. Але таке враження, що ти побачив примару.
Юрба зашуміла, i я й справді почув, як голосно вигукують імена юнаків. Тільки зараз на двох воротах, які очолювали процесію гігантських птахів, я помітив крихітні фігурки Неракана i Езлі. Вони радісно махали руками, а вороти слухняно виконували їх вказівки. Велет, на якому сидів Неракан, дуже низько пролетів над площею, навмисне зачепивши верхівки дерев. На глядачів посипалось жовто-багряне листя, i юрба заревла від задоволення. Зробивши декілька кіл над головами спудеїв, тріумфатори скерували птахів високо в небо i в одну мить кожен рвонув у своєму напрямку, утворюючи на небосхилі семикутну зірку. За мить видовище розчинилося в хмарах. І юрба знову заревла, вимагаючи повторення.
Вгамувавши себе, я зрозумів, про яке завдання вів мову Майстер Шак. Побачене вражало!
— Ти в порядку? — спитав друг.
— Так, так, все гаразд.
— Оце так видовище! — захоплено вигукнув Зуфар.
— А ви таки справді круті!
— Так, це наші хлопці! — крикнув хтось за спинами, i я упізнав трьох однокласників. — Неракан i Езлі порвали всіх, ніхто краще не зробить, ніж Правиця! От лише цього року зіпсували задоволення, зараз це дівчисько знову зганьбить нас.
— Це вони про Делею? — спитав Зуфар.
— Про кого ж іще. Я й сам починаю хвилюватися за неї.
Несподівано ясне небо затягнуло темними хмарами. І я зрозумів, що показ Делеї розпочався. Здавалось, що ось-ось почнеться гроза. Та замість вражаючої блискавки в небі з’явився ледве помітний спалах. За спиною почулися в’їдливі смішки, а в юрбі рознісся незадоволений гамір. Це провал. Схоже, тільки ми з Зуфаром тримали за Делею кулаки.
Вдруге блискавка розкроїла небо наполовину. Вдарив такий грім, що глядачі аж пригнулися. Сонячне проміння, наче леза, проштрикнуло темні хмари, ті посіріли i згодом стали зовсім світлими, пухнастими. Хмари розтопились, як туман, i в синяві неба з’явилися не бачені досі білі довгошиї птахи. Вони не летіли, а, здається, пливли по небу. Довге розкішне пір’я розвівалося на вітрі. Складалось враження, що це зовсім і не птахи, а прекрасні невагомі квіти, які підняв у небо легкий вітер i закрутив у дивному танку. Зачарований прекрасним видовищем натовп не зводив очей з казкової картини. А коли різнобарвна веселка осяяла небосхил і з неба посипалось білосніжне пухнасте пір’я, юрба загула від захвату. Наче теплий сніг вкутав Університетську площу.
Я заворожено дивився i не вірив, що все це змогла зробити тендітна білявка. Отже, недооцінюють її однокласники.
Або заздрять… Але темні хмари, наче куліси, зімкнулись, закривши i білосніжних птахів, i веселку. Шалена блискавка розірвала небо. Юрба захвилювалася. Наступна вогняна стріла поцілила просто у верхівку дерева-велета і запалила його наче свічу!
Учні не одразу й зрозуміли, що показ вже закінчився, і справжнісінька пожежа лютує серед натовпу. Викладачі, як могли, намагались приборкати хаос. Але і спудеї, і природа, здається, не чули мудрих закликів сивобородих. На площі почалася паніка. І все могло б скінчитися трагічно, якби не рятівна злива, що, наче важким мокрим рядном, накрила скажений вогонь. Нещасне дерево зашипіло. Клуби чорного диму передсмертним тужливим зітханням неквапливо здіймалися в небо.
Свято Вогню, яке ледве встигло розпочатись, драматично скінчилось. Куратори наказали студентам розійтись по кімнатах.
Пробираючись крізь натовп, ми з Зуфаром наштовхнулись на Делею. Смертельно бліда, вона тремтіла, мов листок на вітрі, і даремно намагалася вирватись з тісного кола, яким її обступила розлючена Правиця.
— Делеє, що ти наробила? — шарпнув бідолашну за рукав кремезний юнак.
