Володар драконів - Корнелія Функе

— Він, ясна річ, дракон, — сказала Сірчана шкурка сердито. — А ти хто такий?

Хлопчик здивовано обернувся.

— Нічого собі! — пробурмотів він. — На тебе теж варто подивитися! Ти інопланетянин?

Сірчана шкурка пригладила шовковисте хутро:

— Я кобольд. Хіба не видно?

— Хто?

— Кобольд! — відрізала Сірчана шкурка. — Всі ви такі. Що таке кішка, люди ще можуть уявити, але це вже межа їх знань.

— Ти схожа на гігантську білку, — сказав хлопчик, посміхаючись.

— Ах, як смішно, — прошипіла Сірчана шкурка. — Що ти взагалі тут робиш? Зазвичай такі людські недомірки не вештаються містом самі.

Посмішка зникла з обличчя хлопчика, наче Сірчана шкурка стерла її ганчіркою.

— Такі, як ти, зазвичай теж містом не вештаються, — зауважив він. — Але якщо тобі так вже цікаво — я тут мешкаю.

— Тут? — Сірчана шкурка глузливо обвела поглядом приміщення.

— Так, саме тут, — хлопчик подивився на неї із злістю. — Поки що, в усякому разі. Але коли хочете, — він подивився на дракона, — ви теж можете тут поки пожити.

— Дякую, — сказав дракон. — Дуже люб’язно з твого боку. Як тебе звуть?

Хлопчик зніяковіло відкинув волосся з чола:

— Мене звати Бен. А тебе?

— Це, — дракон тицьнув Сірчану шкурку носом у черево, — Сірчана шкурка. А мене звуть Лунг.

— Лунг. Гарне ім’я, — простягнувши руку, хлопчик погладив шию дракона — так обережно, немов боявся, що Лунг від дотику розчиниться в повітрі.

Сірчана шкурка недовірливо подивилася на хлопчика, потім підійшла до люка і визирнула назовні.

— Вже час йти шукати пацюка, — сказала вона. — Чоловічок, а ти мені не можеш пояснити, де тут портові склади?

— Десять хвилин ходьби звідси. Але як ти збираєшся туди дістатися, щоб з тебе не зробили опудало для музею? — поцікавився Бен.

— Це вже не твоє діло, — буркнула Сірчана шкурка. Лунг стривожено пропхав голову між ними.

— Гадаєш, їй небезпечно виходити? — запитав він хлопчика. Бен кивнув:

— Із такою зовнішністю вона навіть на десять кроків звідси не відійде, можу присягнути. Перша ж бабуся, якій вона трапиться на очі, викличе поліцію.

— Поліцію? — Запитав Лунг спантеличено. — Це що за істота?

— Я знаю, що таке поліція, — пробурчала Сірчана шкурка. — Але мені треба потрапити до цих складів, і крапка.

Вона сіла на підлогу і хотіла вже слизнути у брудну воду каналу, але Бен утримав її за руку.

— Я тебе відведу, — сказав він. — Ти одягнеш мої речі, а потім я вже якось тебе проведу. Я давно тут мешкаю і знаю, де можна пролізти.

— Ти справді це зробиш? Як же нам віддячити тобі? — запитав Лунг. Бен почервонів.

— Так нема тут за що дякувати, правда, — пробурмотів він. Сірчана шкурка, однак, не виявила особливого захоплення.

— Вбиратися в людські речі! — бурчала вона. — До біса усе це, мухомор крапчастий, я потім тиждень буду смердіти людиною.

Але все ж таки вона змушена була начепити на себе одяг Бена.

— Тобі який саме склад потрібен? — запитав Бен. — Якщо ти не знаєш номера, ми можемо тут довго шукати.

Вони стояли біля вузького мосту. По обидва боки каналу тяглися склади, дивні вузькі будівлі з червоної цегли з високими вікнами і загостреними дахами. Великий порт був недалеко. Звідти дув холодний вітер, намагаючись зірвати капюшон із гострих вух Сірчаної шкурки. Повз проходили люди, але ніхто не звертав уваги на маленьку постать, що схилилася поруч із Беном на перила мосту. Лапи Сірчаної шкурки сховалися під довгими рукавами светра, підгорнуті джинси прикривали її ноги, а котячу мордочку затуляла тінь капюшона.

— Щур казав, останній склад перед річкою, — шепнула вона. — Його кузен живе там у підвалі.

— Щур? Але ж, сподіваюсь, це не справжній щур? — Бен недовірливо подивився на Сірчану шкурку.

— Звичайно, справжній. А який ще? Ну що ти витріщився, як бовдур? Загалом це в тебе чудово виходить, однак ми маємо справи важливіші, — вона нетерпляче потягла Бена за собою.

За мостом починалася вузька вулиця. Поки вони йшли тротуаром, Сірчана шкурка весь час стривожено озиралася. Від шуму машин у неї боліли вуха. У маленьких містечках вона, звичайно, бувала, цупила там фрукти з садів, обнюхувала льохи, дражнила собак. Але тут не було ані садів, ані кущів, за якими можна було швидко сховатися. Тут взагалі все було кам’яне.

Маленька кобольдиха зітхнула з полегшенням, коли Бен нарешті потягнув її за собою у вузький прохід між двома останніми складами. Червоні стіни складів мали кілька дверей. Двоє були зачинені, але, коли Бен штовхнув треті, вони піддалися з легким скрипом.

Прибульці швидко ковзнули всередину й опинилися перед темними сходами. Єдиним джерелом світла в приміщенні було вузьке запилене віконце. Одні сходи вели нагору, другі збігали вниз. Бен боязко подивився на сходинки, які зникали у темряві.

— Здається, щурів тут повно, — прошепотів він. — От лишень,