Володар драконів - Корнелія Функе

Дракони заніміло дивились на нього.

— Не може бути! — нарешті вичавив один із них. — Такого ніхто не може зробити. Навіть ми, хоча ми більші й сильніші, ніж вони.

— Не може бути? — Щур уїдливо розсміявся. — Більші, сильніші? Та ви нічого не розумієте. Скажи їм, Сірчана шкурко. Поясни їм, що таке люди. Можливо, тобі вони повірять, — він ображено зморщив свій гострий ніс.

Дракони обернулися до Лунга та Сірчаної шкурки.

— Щур правий, — сказала мала кобольдиха. — Ви просто не знаєте, про що говорите, — вона сплюнула і потягла шматочок моху, що застряг між зубами. — Люди вже не ходять в обладунках, як за того часу, коли вони полювали на вас, але вони так само, як раніше, дуже небезпечні. Вони — найнебезпечніше з того, що існує на світі.

— Аякже! — вигукнув великий, товстий дракон, презирливо повертаючись до Сірчаної шкурки спиною. — Нехай вони приходять, ці двоногі! Щурам і кобольдам, можливо, й варто їх боятися, але ж ми — дракони. Що вони нам можуть зробити?

— Що вони вам можуть зробити? — Сірчана шкурка відкинула надгризений гриб і випросталась. Вона по-справжньому сердилась, а з розсердженими кобольдами не слід жартувати. — Ти ніколи не вилітав із цієї долини, бовдуре! Ти гадаєш, що люди сплять на купах опалого листя, як ти! Ти гадаєш, що зробити вони можуть не більше, ніж мухи, бо живуть не набагато довше. Ти гадаєш, що вони мріють про те, як би поїсти і поспати. Але вони не такі, повір! Зовсім не такі! — Сірчана шкурка глибоко зітхнула. — Ті штуки, що іноді пролітають небом, які ти, дурню, називаєш «шумливими птахами» — це літаючі машини, побудовані людьми. Вони можуть розмовляти одне з одним, перебуваючи в різних країнах. Вони роблять картини, які рухаються і розмовляють, роблять посуд із льоду, який не тане, а в будинках у них вночі так ясно, ніби вони зловили сонце. Вони… вони… — Сірчана шкурка похитала головою, — вони здатні як на добрі справи, так і на мерзенні. І якщо вони вирішили затопити цю долину, вони її затоплять. Вам треба йти звідси, хочете ви цього чи ні.

Дракони мовчки втупилися в неї. Навіть той, який перед тим відвернувся. Деякі поглядали вгору, немов чекаючи, що з хвилини на хвилину через чорні вершини перелетять машини людей.

— Тьху, до біса! — пробурмотіла Сірчана шкурка. — Цей тип так мене розлютив, що я викинула мій чудовий гриб! Чорний грибок — таку смакоту не часто знайдеш, — вона зіскочила зі спини Лунга і почала сердито копирсатися в мокрій траві.

— Ви всі чули! — сказав Зубчаста борода. — Нам треба йти.

Повільно повертаючи обважнілі від страху лапи, дракони знову втупилися в нього.

— Для деякого із вас це вперше, — продовжував старий дракон, — але багатьом вже доводилося тікати від людей. Цього разу вже складніше буде знайти місце, ще не зайняте ними, — він сумно похитав головою. — Мені здається, їх стає дедалі більше. З кожним новим місяцем на небі.

— Так, вони всюди, — сказав дракон, який щойно сміявся з Сірчаної шкурки. — Лише далеко над морем я не бачу їхніх вогнів.

— Тоді нам треба нарешті спробувати ужитися з ними.

Зубчаста борода похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Із людьми не можна ужитися.

— Ужитися, звичайно, можна, — Щур струсив краплі дощу зі своєї мокрої шубки. — Це виходить у собак і кішок, у мишей і птахів, і навіть у нас, щурів. Але ви, — вона обвела очима драконів, — ви занадто великі, занадто розумні, занадто… — він знизав плечима, — надто інакші! Вони вас будуть боятися. А те, чого люди бояться, вони…

— Те вони знищують, — втомленим голосом промовив старий дракон. — Одного разу вони вже майже винищили нас усіх — багато, багато століть тому, — він підвів важку голову і оглянув молодих, одного за одним. — Я сподівався, що вони залишать нам хоча б цю долину. Даремно, як бачимо.

— Але куди ж нам іти? — з відчаєм промовив один із драконів. — Адже тут наш дім.

Зубчаста борода не відповів. Він підвів очі до нічного неба, де за хмарами, як і раніше, не було видно зорь, і зітхнув. Потім сказав хрипло:

— Повертайтеся до Подолу неба. Досить нам бігати від людей. Я занадто старий. Я залишуся у себе в печері. Але ви молодші і зможете туди дістатися.

Молоді дивилися на нього з подивом. Але старші дракони, підвели важкі голови і з тугою подивилися на схід.

— Поділ неба… — Зубчаста борода заплющив очі. — Гори там такі високі, що торкаються неба. В їхніх надрах приховано печери з місячного каменя, а долина біля їхнього підніжжя всипана блакитними квітами. Коли ви були дітьми, ми розповідали вам про ті місця. Ви, напевно, думали, що це казки, але деякі з нас бачили все це наяву, — він відкрив очі. — Там я народився. Це було так давно, що між мною і пам’яттю про ті місця пролягла ціла вічність. Я був молодшим, аніж більшість із вас, коли відлетів звідти, бо мене манило безкрайнє небо. Я летів усе далі на захід. Відтоді я більш ніколи не наважувався літати вдень. Мені довелося всюди ховатися від людей. Вони вважали мене птахом диявола. Я хотів повернутися, але не зміг знайти дорогу назад, — старий дракон глянув на своїх побратимів:

— Шукайте Поділ неба. Повертайтеся під захист його вершин, тоді вам, напевно, більш не доведеться тікати від людей. Вони ще не дісталися сюди, — він кивнув головою на гори навколо, — але скоро вони будуть тут. Я давно це відчуваю. Тікайте! Рятуйтеся! Не баріться!