Брамник - Марина та Сергій Дяченко

— А в світі, хлопчику, є інші… маги, й комусь із них ти заважатимеш, а хтось стане спільником… Якщо ти цього забажаєш, звичайно, — додав чаклун і раптово перекинувся на величезного грифа, хрипко скрикнув і злетів догори.

Руал спершу розгубився, але наступної миті відірвав від себе пальці Ящірки й перекинувся на сокола.

Кілька секунд — чи годин — два хижі птахи шугали на страшній висоті, де подих спирало від крижаного вітру.

А над берегом металася маленька чайка — пронизливо кричала й не могла злетіти вище.

Потім гриф упав каменем, торкнувся ногами піску й став паном Лартом Легіаром.

Вслід за ним спустився сокіл — і обернувся знесиленим, захеканим Марраном. Маги — молодий і досвідчений — якийсь час дивилися один на одного.

— Ходімо, — сказав нарешті Легіар. — Можеш звати мене Лартом.

— Марран, — відповів Руал, простягаючи руку.

Ящірка стояла по кісточки в піску, що вже почав холонути, й дивилася їм услід.

…Руал підвів голову — Ящірка й досі докірливо дивилася на нього через потворний темний стовбур.

Він навідліг ударив себе по обличчю — удар вийшов слабкий, але видіння зникло.

Він спробував підвестися, спираючись на стовбур. У вухах, то наближаючись, то затихаючи, лунав тонкий настирливий спів. Тягла до землі важка голова, заважала стати на ноги.

І тут він побачив вогник.

Далеко, так невиразно, що спершу його можна було прийняти за марення… Але вогник не зникав, мерехтів рівно, тепло, привітно. Ільмарранен, похитуючись, рушив до нього. Він ішов, приваблений тією силою, що збирає зграї метеликів навколо запаленої лампи. І вогник пожалів його — на мить завмер, а далі почав наближатися.

Руал пішов швидше, спотикаючись, але вже не падаючи, залишаючи клапті сорочки на гострих сучках. Вогник виявився палаючим багаттям. Руал опинився на широкому перехресті двох доріг.

Злітали до небес знавіснілі іскри. Багаття було складено просто посеред перехрестя, а трохи віддалік вовтузилися в його танцюючому світлі дві присадкуваті постаті.

Ільмарранен зробив крок до них, наміряючись просити притулку. На нього не звернули уваги. Грабарі — а це були саме вони — кинули похмурі погляди на перехожого, але не припинили своєї тяжкої, брудної праці. Один довбав землю заступом, інший відвертав її важкою лопатою. Працювали в повному мовчанні.

Руал, не дочекавшись запрошення, сам підійшов до багаття й опустився перед ним на теплу, посипану попелом землю.

Тріскотіли поліна. Один із грабарів раз у раз відходив від чорної ями, що дедалі глибшала, аби підкинути дров у вогонь. Багаття після цього пригасало, щоб через мить розгорітися ще лютіше.

Руал дивився на полум’я. А з вогню дивилася на Руала жінка на ймення Ящірка.

Марення перервав дивний звук, що пролунав зовсім поруч. Чи то стогін, чи хрипіння.

Ільмарранен із натугою звівся й обійшов багаття.

Крім двох робітників і непроханого гостя, на перехресті весь цей час була ще одна людина.

Древній старий, змучений і виснажений, лежав на безформній купі ганчір’я. Він марив: напіврозплющені запалі очі не бачили ні багаття, ні Руала, що наблизився до нього. Губи, які здавалися чорними в світлі полум’я, ворушилися без перестанку.

Ільмарранен присів поруч.

Старий, очевидно, вмирав. У його невиразному бурмотінні іноді можна було розібрати окремі слова; він то благав зупинити когось, то розпачливо шепотів: «Замкніть двері». Руал намагався притримати сиву голову, яка безладно метлялася.

На світанку, коли яма була вже широка й глибока, вмираючий отямився й потягся рукою до баклаги, що загубилася в купі ганчір’я. Ільмарранен допоміг йому напитися.

Старий подякував жестом. Руал кивнув. Небо світлішало, але багаття горіло ще яскраво. У цьому змішаному передранковому світлі старий побачив нарешті його обличчя.

Рот із чорними губами судомно напіврозтулився; й без того страшні риси вмираючого спотворилися раптом нечуваним, сліпим жахом.

— Брамник! — скрикнув він, намагаючись заслонитися тремтячою рукою. — Брамник!

Руал відсахнувся.

Старий подався вперед, майже сів, не відводячи очей від Ільмарранена, потім захрипів, здригнувся всім тілом і витягся. На почорнілому, застиглому обличчі так і залишився вираз смертельного жаху.

Грабарі, як по команді, кинули заступ і лопату й діловито попрямували до старого. Тоді Руал, який досі не міг себе опанувати, повернувся й безтямно кинувся бігти геть.

* * *

Голі скелі залишилися позаду, тепер під ногами потріскувала тверда торішня трава. Крім того, подеколи доводилось пробиратися крізь безлисті, але колючі чагарники.

У помешканні Орвіна ми трохи перепочили, зігрілись і підкріпилися. Тепер, щоправда, здавалося вже, що й відпочинок, і їжа мені тільки наснилися.

Ось уже годину перед нами бовваніла нова мета — замок. Там, як передбачалося, на нас чекали вечеря і нічліг. Ми йшли до замку — замок, схоже, підступно відступав.

Коли ми вийшли нарешті на шлях, уже западали сутінки. Йти второваними коліями було легше, я наздогнав Ларта і якомога безневинніше спитав:

— Господарю, невже ми перервали морську подорож через маленьку золоту дрібничку?

Він так довго мовчав, що я вже й перестав сподіватися на відповідь. Але нарешті озвався:

— Морський компас — теж дрібничка… Але якщо стрілка починає скажено крутитися — не треба бути Віщуном, щоб запідозрити недобре…

Майже зовсім смеркло. Клятий замок не бажав наближатися. Мені стало моторошно — не від слів Ларта, а від його тону. Він не гримав, як звичайно, проте говорив дуже серйозно.

Я помовчав, але мовчати було ще гірше, і я знову спитав, цього разу якомога бадьоріше:

— Господарю, а що таке Третя Сила?

Він швидко на мене глянув і відвернувся:

— Швидше за все, казка.

— Тоді чому це вас турбує?

— Тому що це страшна казка.

І тут я по-справжньому налякався. Знову ж таки, не від слів. Від того, що Ларт не накричав на мене, як завше, не висміяв, що також траплялося. Він говорив зі мною, як із рівнею. Виходить, справді щось негаразд.

— Добре… — Ларт спритно підчепив ногою плаский камінець на дорозі. Камінець описав дугу, але падати не поспішав, а завис просто перед нами й раптом яскраво спалахнув, освітлюючи нам шлях вогнем, схожим на полум’я смолоскипа.

— Ти правий, це мене турбує, — спокійнісінько провадив мій хазяїн, — Орвін, як тобі відомо, віщун… Щоправда, віщуни всі трохи не сповна розуму. Їхній духовний наставник, найперший Віщун, якщо тільки він справді існував, написав Заповіт, якщо тільки це він його написав. І з тим Заповітом передав медальйон, так званий Амулет Віщуна… Ну, медальйон, без сумніву, існує, ти його сьогодні бачив. Він золотий і вкриватися іржею, звісно, не може… Тільки якщо не з’явиться вагома, дуже серйозна причина.

Хазяїн замовк, але я