Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Ларт, звичайно, бачив у темряві і впевнено тяг мене до мети, яка йому була добре відома. Незабаром у мороці підземелля пролунало дивно недоречне тут рипіння дверей, які відчиняються — й відразу стало світліше.

Ми стояли посеред просторого передпокою, що чимось нагадував Лартів, причому я вже встиг добряче натоптати.

— Орвіне! — гукнув мій господар. — Орвіне!

Відповіді не було. Я щулився — мокрий одяг прилипав до тіла.

Ми так і не дочекалися запрошення і (Ларт попереду, я віддаля) довгим коридором пройшли в кімнату, що слугувала, очевидно, вітальнею. Посеред цього величезного напівпорожнього приміщення стояло щось, накрите щільною чорною тканиною. Я вирішив, що це картина.

— Так, — сказав мій хазяїн, потер пальцем ніс, покусав губу, потім красивим довгим рухом вихопив шпагу. Я охнув; Ларт ступнув уперед і кінчиком шпаги зірвав тканину з дивного предмета.

Це було дзеркало. У ньому відбивалися кімната, Ларт, частина мене і якийсь темноволосий чоловік, у якому я впізнав господаревого знайомого на ім’я Орвін, або ще Орвін-Провидець.

Я відступив.

— Вітаю тебе, Легіаре, — сказав Орвін із дзеркала. — Пробач, що не дочекався. Але зараз дорога кожна хвилина. Я мушу відшукати розгадку.

Він простяг там, у дзеркалі, руку — з руки звисав золотий ланцюжок, на якому похитувалася теж золота пластинка, гладка, завбільшки як велика монета, зі складним, вигадливим отвором посередині.

— Це Амулет Віщуна, — провадило відображення, — мій амулет, Легіаре. Вчора його торкнулася іржа. Я не хотів вірити. Сьогодні іржава пляма почала рости так швидко, як говорить Заповіт Першого Віщуна, що попереджає про появу Третьої Сили. Тієї самої, у яку ти ніколи не вірив. Моїм обов’язком було попередити тебе, Ларте, — і я попередив. Тепер прощавай — я мушу з’ясувати, що й звідкіля нам загрожує. Щасти тобі — удача нам знадобиться. Прощавай.

Відображення здригнулось і розтеклося, стануло. У дзеркалі була тільки кімната і Ларт — я розсудливо відійшов.

Мій хазяїн наблизився до дзеркала, уважно на себе подивився, витяг із кишені гребінець і ретельно зачесався.

— Ах ти… — пробурмотів він у замішанні. — Присягаюся канаркою… Дурня, не вірю…

Кістяний гребінець вислизнув із його руки й розколовся на мозаїчній підлозі.

* * *

Колись Руал Ільмарранен умів літати.

Тепер важко було в це повірити — так притягала його до себе земля.

Земля знущалася з нього, танцювала під ногами, як вутла палуба в шторм; земля не бажала коритися і разом з тим не відпускала. Дорога раз у раз вислизала з-під протертих підошов, підсовуючи замість себе гнилі рівчаки, вибоїни та корчі. Руал був близький до розпачу.

Наставала ніч.

Непомітно підкрався та зусібіч обступив Ільмарранена низькорослий, кволий лісочок.

Руал остаточно збився з дороги.

— Дуже смішно, Марране, — сказав він сам собі запеченими губами. — Дурнішого кінця не придумав би й мірошник Хант!

Отут під його ногою підломився й тріснув порохнявий сучок. Ільмарранен провалився в купу зотлілого торішнього листя.

…Яким же теплим був золотий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому в захваті повзали двоє підлітків, а між ними — на утрамбованому п’ятачку розгорталася мурашина битва. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими.

Полководці припадали до землі, підхоплювалися на ноги, лазили навкарачки, віддаючи нечутні накази покірним і безстрашним «солдатам». Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала раптом безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвати лінію фронту й кинутися на розгублену Ящірку.

— А-а-а! Припини!

Мурахи вже сходили догори по її голих засмаглих руках. Вона стрибала, крутилася дзигою, струшуючи збожеволілих комах. Чорне військо розпалося, втратило керування, перестало існувати.

Марран сидів на п’ятах, утопивши коліна в піску, і посміхався тією особливою переможною посмішкою, без якої не обходилася звичайно жодна з його витівок.

— Ну, що скажеш тепер? Що завадило тобі виграти цього разу?

З її язика ладна була зірватися відповідь — і раптом вона насупилася: їй почулось, що хтось там є, нагорі, далеко, над урвищем.

— Руале… По-моєму, там Легіар… Може, нам краще піти?

Він зіщулився:

— Чого б то?

— Адже ми на його території… Може, він не любить, щоб чужі приходили й чаклували в нього під носом?

Марран потягся, кинув глузливо:

— Не забивай мені баки! Здаєшся, не хочеш більше грати — так і скажи… Мені теж набридло чаклувати впівсили… Ти ж із трьома десятками мурах упоратися не можеш!

Дівчина спалахнула:

— Ти зате вихваляєшся на повну силу, й навіть над силу! Цілуйся з мурахами своїми!

Він кумедно зморщив ніс і протяг:

— Ну, цілуватися я хочу з тобо-ою…

Наступні три хвилини вони вовтузилися, як цуценята, на недавнім полі бою, реготали й випльовували з рота гарячий пісок.

— І чому ти такий задавака, Марране, — казала Ящірка, коли вони лежали поруч, зморені спекою. — Нібито все можеш…

— А я все можу! — хлопчисько підстрибнув, наче підкинутий пружиною. — От побажай чого-небудь!

— Мурашину піраміду, — сонно бурмотіла дівчина, — і щоб навколо неї кружляв танок, а нагорі одна мураха махала білим прапорцем…

— Ото й усього?!

Ящірка підхопилася, скрикнула, тому що всі мурахи з околиць за дві хвилини зібралися на місці, де щойно спочивав її лікоть.

Руді, червоні, чорні, вони забули про нагальні справи й поспіхом виконували примху маленького мага. Дівчинка дивилася на них, і рот її розтулявся від подиву:

— Ой, Марране… Я ж пожартувала…

А мурашиний танок уже кружляв, піраміда росла й росла, а Руал Ільмарранен, червоний від напруги, пританцьовував навколо, ворушив губами, водив пальцями і присідав:

— Ну-бо, прапорець! Ну ж бо!

Прапорець не з’являвся.

Ящірка вже презирливо скривила губи, коли на верхівку піраміди вибралася-таки добряче пом’ята руда мураха з пелюсткою маргаритки. Марран підскочив з переможним криком.

— Так, це добре, малий, — сказали в нього за спиною.

Ільмарранен озирнувся — перед ним стояла людина, про яку він багато чув і яку вперше бачив так близько — великий маг Ларт Легіар.

Ящірка сполотніла під шаром засмаги й рвучко смикнула Руала за рукав. Той, не дивлячись, вивільнив руку.

— І чий же ти такий, хлопчику? — спитав Легіар м’яко.

— Нічий, — насторожено відгукнувся Марран. — Свій. А що?

— Нічого, — знизав плечима маг. — Просто хотілося б знати, хто твій учитель.

— Ніхто…

— А брехати навіщо? — здивувався Легіар.

— Він не бреше, — поквапилася заступитись Ящірка. — Він самоучка. І взагалі ми вже йдемо, — і щосили смикнула Руала.

Легіар трішки повернув голову, подивився крізь дівчинку й звернувся знову до Руала:

— А ти ніколи не думав, що час мурашиних ігрищ коли-небудь скінчиться?