Заборонені чари - Олег Євгенович Авраменко

Стен повернувся до нього спиною. Работоргівець поривався був продовжити суперечку, але дружинники не стали церемонитися з ним й швиденько відтіснили його від причалу. Скорившись урешті долі, Пал Антич почвалав до своєї шлюпки.

— Добряче ви приструнили мерзотника! — схвально озвався Іштван. — Мені сподобалось, як ви говорили про наших предків.

Примруживши очі, Стен подивився на рейд. Шлюпки зі „Святої Ілони“ та „Князя Всевлада“ вже готувалися до повернення на берег.

— Це лише слова, — сказав він. — Насправді наші предки не були такими зворушливо великодушними до переможених… Проте наразі мене хвилює не минуле, а майбутнє. Правду кажучи, мені начхати на чорнолюдів. Якщо за дешеві брязкальця вони продають одне одного в рабство, то так їм і треба, вони не заслуговують на свободу. Але я рішуче проти їх завезення до Західного Краю. Раби — найбільша загроза для держави; це гірше, ніж будь-які зовнішні вороги. Саме раби занапастили Давню Імперію — вони ж принесуть згубу й нам, якщо ми вчасно не зупинимо работоргівлю. Поки що чорнолюди в нас дивина, вони дорого коштують, і купують їх лише розжирілі князі та жупани — задля розваги і щоб було чим вихвалятися перед сусідами. Та коли чорнолюдів почнуть завозити тисячами і продавати по кілька динарів за душу; коли поміщики стануть зганяти зі своїх земель вільних селян і садовити на їхнє місце рабів, а самі селяни, лишившись без засобів до існування, цілими громадами подадуться в розбійники; коли в цехах і мануфактурах працюватимуть раби, а натовпи злиденних городян блукатимуть без роботи вулицями міст і вимагатимуть від владоможців хліба та видовищ… От тоді почнеться велика смута! — Стен зітхнув. — Ну, гаразд. Поки ще не посутеніло, я хочу відвідати каплицю моєї матері. А ви, Іштване, дочекайтеся своїх людей і рушайте з ними до замку. Я незабаром повернусь, а ви тим часом поспілкуйтеся з Вовчеком. Вам є що обговорити перед далекою дорогою.

— Авжеж, ваша світлосте, справді є, — кивнув Іштван. — І чимало. Боюсь, на нас чекає безсонна ніч.

„На мене також,“ — подумав Стен, покликав свого зброєносця й наказав подати коня.

Каплиця Святої Ілони стояла на височині біля самого моря, звідки, як на долоні, було видно вхід до бухти. Дев’ять років тому тут розігралася драма, відгомін якої прокотився по всьому Західному Краю і вкрив ім’я Стенової матері невмирущою славою.

Сам Стен не був свідком тих подій. Тоді він перебував на півночі Галосагу, оскільки виникла реальна загроза масового вторгнення з Ґойдельських островів (уже там до Стена надійшла звістка, що його батько, князь Всевлад, загинув у Ютлані). Чаклуни-друїди, що правили островами, скористалися військовим конфліктом Імперії зі Свереґом і відновили морські набіги на північне узбережжя Галосагу. Як виявилося згодом, це був лише оманливий маневр, і тодішній земельний воєвода надто пізно розгадав підступний задум друїдів. У той час, коли всі незадіяні в свереґській кампанії війська було зосереджено на півночі, південний захід Галосагу лишився практично незахищеним — і саме туди друїди спрямували свій головний удар, маючи на меті передовсім захопити порт Мишкович. Їхня величезна армада, зробивши чималий гак, уникла зустрічі з імперськими патрулями і непоміченою ввійшла у води Ібрійського моря.

Вранці 11 червця мешканці Мишковича помітили на обрії безліч великих та малих вітрил. Будь-які сумніви стосовно мети прибуття непроханих гостей розвіялися після того, як ті без зайвих церемоній потопили два сторожові кораблі та рибальську шхуну, яка ще вдосвіта вийшла на промисел і не змогла ухилитися від зустрічі з ворогом. А коли спостерігачі за характерними ознаками встановили приналежність прибулих кораблів до ґойдельського військового флоту, у місті почалася паніка. Люди багато чули про жорстокість друїдів і знали, що на їхню великодушність годі сподіватися. Чоловіки садовили жінок і дітей на човни та баржі й відправляли їх угору за течією ріки, а самі готувалися до нерівного бою; для цієї мети командир міської залоги реквізував усі торгівельні й риболовецькі судна, що перебували в порту. Захисники міста розуміли, що їхня поразка неминуча і мало хто з них доживе до вечора — надто вже великі були ворожі сили. Але відступати вони не збиралися — їм треба було виграти час, бодай ненадовго затримати загарбників, щоб звістка про напад досягла найближчих замків і міст, щоб їхні малі діти, матері, дружини та сестри опинились у відносній безпеці якнайдалі від берега. Чоловіки Мишковича збиралися дорого віддати свої життя…

І тут утрутилася княгиня Ілона, яка раніше відмовилася залишити місто разом з рештою жінок. Своєю владою вона суворо заборонила всім кораблям покидати гавань, а сама, наказавши нікому її не супроводжувати, піднялася на височину над морем, звідки було видно весь грізний флот друїдів, що невблаганно наближався до берега.

Якийсь час княгиня стояла непорушно і пильно вдивлялася в море — аж раптом, за одностайним твердженням очевидців, вона засяяла! Її струнку постать огорнув блакитний ореол, а ті, хто був до неї найближче, навіть заприсягалися, що бачили над її головою золотий німб. У той час, як більшість свідків цього дива заклякли, не в змозі поворушитися, а дехто впадав навколішки й почав молитися, кілька найвідчайдушніших сміливців кинулися до своєї княгині. Проте кроків за десять від неї вони ніби наштовхнулися на невидиму пружну стіну, яка не пропускала їх далі.

Не звертаючи на них уваги, княгиня простягла руки в напрямку кораблів друїдів, з обох її долонь вихопилися сліпучі жовті промені й ударили в корпус флаґмана загарбників. Судно тут-таки спалахнуло, мов смолоскип, і, охоплене бурхливим полум’ям від носа до корми, стало поринати в море.

Захисники міста не встигли як слід здивуватися, коли ще два кораблі друїдів розділили долю свого флаґмана. Потім ще і ще… Ворожа армада танула просто на очах. У морі вирувала велетенська пожежа. Лише кільком десяткам загарбників вдалося врятуватися з палаючих кораблів і вплав дістатися берега. Вони намагалися здатися в полон, але всіх їх безжально вбивали на