Зло не має влади - Марина та Сергій Дяченко
— Отримали, сволото? Отримали, еге ж?!
Від люті я стукнула посохом об землю. У небо вирвався переможний промінь, немов зелена шпиця. Сарана, не зважаючи, відступала швидко — але в повному порядку. Мені вистачило розуму не переслідувати вершників.
Гарольд навіть не силкувався підвестися. Дихав із натугою: в нього було зламано кілька ребер і, здається, шпичаком зачеплено легеню. Поряд лежав на боці стоног, схожий на перекинутий танк у крицевій броні, та ще валялися якісь тіла, а я все намагалась зрозуміти, що ж трапилося. Чому вони відступили? їх не могли стримати ні гори, ні мерці, ні чаклунство, ні мечі, то чому ж, коли ми були майже вбиті, вони раптом повернули назад?!
Я ніколи досі не загоювала людям легені. Це зовсім особлива тканина — я зачула долонями, як вона почала набрякати, набухати кров’ю, і перелякалася до нетями. Щось говорив Максиміліан — я не чула. Я латала складно переплетені тоненькі капіляри, начебто вишивала в темряві.
Подих у Гарольда вирівнявся. Ребра йому скріпила я абияк, зате знеболила, не шкодуючи сили. Посох нагрівся в моїх руках, здавалося, плюнь на нього — засичить. Навколо метушилися мечники та списоносці, лучники поквапливо збирали стріли, не зважуючись підходити близько до перекинутих стоногів…
— Ліно! Ти мене чуєш чи ні?!
— Ні, — зізналась я.
Максиміліан дивився на мене з таким страхом, що я знову занепокоїлась.
— Що сталося?
— Коли ти вдарила посохом… Вибила свій промінь…
— То й що?
— Можеш іще раз таке зробити?
— Навіщо?
— Ну, я тебе прошу.
Гарольд, крекчучи, підвівся.
— Довоювалися, — прохрипів, намагаючись зобразити посмішку. — Що в цих, пласкопиких, обідня перерва?
Максиміліан не зводив з мене вимогливого погляду. Руки його з потворними довгими пальцями ще здригалися, начебто в судомі. Я згадала, як він кричав, захищаючи мене: «Ім’ям Оберона!»
Посох стукнув об кам’яну плиту. У вечірнє небо, курне, вітряне, вирвався промінчик зеленого світла — кожен посох вирізняється особливим променем, за таким променем упізнають власника…
Максиміліан скрикнув, і майже одночасно закричав Гарольд, витяг руку, вказуючи на гори…
Над їхніми вершинами, далеко, висвітився в небі яскравий білий промінь.
* * *
— Вони пішли, бо король на троні. Король у своєму замку. У своїй столиці, — Максиміліана знову трусило, уламок монети стрибав у нього на грудях. — Сарана зачула це.
— Оберон? — тихо запитала я.
— Сарана безмозка, я тепер точно знаю, це єдина істота… наполовину розумна. Ця тварина відчуває тонкий світ — усе, що відбувається. Король на троні, не я… справжній. Уся Сарана тепер ломиться в замок…
— Оберон повернувся? — я не вірила собі. Слова залишалися словами.
— Там же нема гарнізону, — Гарольд схопився за сиві пасма. — Десяток стражників, Уйма, жінки… Канцлер… І вся Сарана піде тепер на них?!
У мене паморочилася голова.
— Скажіть мені, ви… Оберон повернувся?!
Гарольд кивком показав на юрбу збуджених солдатів, які збилися в купу.
Вижили майже всі — стражники, ополченці, колишні найманці принца-деспота, навіть поранених було небагато. Вони забули й про битву, хапаючи тепер один одного за рукави, говорили пошепки та майже кричали, до мене долинали уривки фраз: «Оберон… король… та як таке могло… а сам же! Чув щось… чаклунство… Оберон…»
— Треба летіти, Ліно, — швидко сказав Гарольд. — Що б там не сталося…
Я дивилася на гори. Туди, де станув білий промінь. У тому напрямку, де був замок.
— Гарольде… Якщо це… якась помилка, я просто, ну… не переживу.
— Летімо.
Я вагалася.
— Ти боїшся?
— Я боюся, що це не він.
— Ліно, Сарана валить зараз прямо на замок! Без нас там…
— Летіть, — тихо сказав некромант.
— А ти?!
Максиміліан відвернув погляд:
— Якщо ти боїшся, що це не він… Я боюся, що це саме він і є. Та й по всьому.
* * *
Гарольд був як мішок із камінням, прив’язаний до моїх ніг.
Його рана давалася взнаки. Він мужньо тримався, але земля притягала, а в мене не було сили, щоб волікти такий тягар. Нарешті, ми приземлилися біля самих гір, на рівнині, де зовсім недавно стояла Сарана.
Здавалося, тут проїхав величезний асфальтовий каток. Невисокі пагорби зрівнялися з землею, а високі зробилися помітно нижчими. Земля була вкрита хрустким шаром крупного піску, перемелених костей і друзок — ні травинки, ні кущика, тільки хрускіт під ногами та парують гори вугілля. Подекуди валялися здохлі стоноги. Дуже не хотілося залишатися тут, але Гарольд не міг летіти далі.
— Нам би коней…
— І що? Пробиратися верхи крізь лави Сарани?
Я простягла долоню над його головами, але він перехопив мою руку:
— Зараз не треба. Бережи сили. Сам упораюся.
Він приплющив очі й задихав глибоко, зосереджено. Земля під нами тремтіла: Сарана перетікала до замку Оберона, але не колишнім похідним кроком. Це не був і безладний тупіт втечі: земля здригалася швидким гарячковим тремтінням, начебто Сарана мчала щодуху назустріч добре відомій меті.
Я не зводила очей з обрію: білий промінь — знак Оберона, я пам’ятала його. Тепер мене розгойдувало ніби величезним маятником: я рвалася туди, у замок, щоб побачити Оберона, засміятися й заплакати від полегкості, скинути з себе відповідальність разом із усім цим кошмаром… А за секунду по тому раптом починала сумніватися. Тільки білий промінь… Його можна підробити. Можна викликати Сарану нечутним наказом. Можна гратися з нами, ніби кішка зі зграйкою хоробрих мишей, щоб Королівство вмирало повільно й ми були свідками цього…
Але кому це потрібно? Хто на таке здатен?!
Мрячна Бабера.
Я відчувала тугу, заздалегідь знаючи, що ніякого Оберона в замку нема, що це ілюзія та знущання. А за мить знову починала сподіватись, і так мене шпурляло від радості до страху, від надії до розпачу, а секунди текли одна за одною, і земля тремтіла дедалі тихіше — Сарана віддалялася.
— Чому він не полетів з нами?
Гарольд не назвав Максиміліана некромантом, але імені його теж не вимовив.
— Не знаю, — збрехала я. — Як ти?
Гарольд розплющив очі, хотів іще щось сказати, але погляд його метнувся мені за плече:
— Дивися!
Я озирнулась, як ужалена, і встигла помітити: найближчий до нас здохлий стоног ворухнувся! Я злякалася, що він зараз устане, вихопила посох, але все вийшло навпаки: кістяні пластини панцира зненацька тріснули, розійшлися, з щілини, що відкрилася, посипався пісок.
Тіло стонога осіло. Він був схожий тепер на розсохлу фігурку, зліплену на березі знудьгованими пляжниками: панцир, тьмяніючи, обпадав. Усередині були пісок і дрібний щебінь.
— Це не живі істоти, — зміненим голосом сказав Гарольд. — Це… нам треба було раніше здогадатися. Це щось інше.
— Чари?
— Напевне. Але не людські.
Я стисла в долонях свій посох. Мені
