Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
Гаррі лежав, не знаючи, що й казати.
Дамблдор почав щось мугикати й посміхатися до стелі.
- Пане професоре! - озвався Гаррі. - Я оце подумав... Пане професоре, навіть, якщо каменя вже немає, Вол... тобто Відомо-Хто...
- Називай його Волдемортом, Гаррі! Завжди називай речі своїми іменами. Якщо боятися імені, починаєш боятися й того, хто має це ім'я.
- Так, пане професоре. Тож Волдеморт шукатиме інших способів повернутися, правда? Тобто він нікуди не зник?
- Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є - мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло... Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було - нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до влади.
Гаррі закивав головою, але відразу ж перестав, бо голова від цього розболілася. Тоді заговорив:
- Пане професоре, є ще деякі речі, про які я б хотів дізнатися, якщо можна... речі, про які я хотів би знати правду...
- Правду... - зітхнув Дамблдор. - Правда - це прекрасна і страшна річ, тож до неї треба ставитися з великою обережністю. Однак я відповім на твої питання, хіба що матиму дуже поважні причини не відповідати, тому заздалегідь прошу мене вибачити. Звичайно, я не брехатиму.
- Ну... Волдеморт сказав, що вбив мою маму тільки тому, що вона намагалася не дати йому вбити мене. Але чому він так хотів убити мене?
Цього разу Дамблдор зітхнув дуже глибоко.
- На жаль, уже на перше твоє запитання я не можу дати відповіді. Принаймні сьогодні і тепер. Колись ти дізнаєшся... а поки що забудь про це, Гаррі. Коли підростеш, - я знаю, як прикро тобі чути ці слова, - коли будеш готовий, ти дізнаєшся.
Гаррі розумів, що сперечатися немає сенсу.
- А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?
- Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це - любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свій слід. Не шрам, не якийсь там видимий знак... Така глибока любов - навіть коли того, хто любив нас, уже нема - завжди оберігає. Любов'ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов'ю, ставав для нього смертельними муками.
Дамблдор раптом задивився на пташку, що сіла на підвіконня, і Гаррі швиденько, щоб він не бачив, витер простирадлом очі. Коли Гаррі знову зміг говорити, він запитав:
- А плащ-невидимка... ви знаєте, хто його прислав?
- Е-е... Твій тато якось лишив його мені, і я подумав, що він тобі сподобається. - Дамблдор закліпав очима. - Корисна річ, твій тато, коли вчився тут, найчастіше вдягав його, щоб пробратися на кухню й поцупити щось смачненьке.
- І ще одне...
- Слухаю!
- Квірел казав, що Снейп...
- Професор Снейп, Гаррі.
- Так, він... отож Квірел казав, що він мене ненавидить, бо ненавидів мого батька. Це правда?
- Ну, вони радше просто недолюблювали один одного. Десь як ти і містер Мелфой. До того ж твій батько зробив те, чого йому ніколи не міг пробачити Снейп.
- Що саме?
- Врятував йому життя.
- Що?
- Так, - повільно мовив Дамблдор. - Дивно, як інколи працює людський розум, правда? Професора Снейпа мучило те, що він боржник твого тата. Я впевнений, що він так ретельно оберігав тебе цього року тільки тому, що вірив: таким способом він поверне борг твоєму батькові. І тоді спокійно зможе ненавидіти пам'ять про нього...
Гаррі намагався це збагнути, але від цього ще дужче розболілася голова.
- Пане професоре, ще тільки одна річ!
- Тільки одна?
- Як потрапив до мене камінь із дзеркала?
- Ага, я радий, що ти запитав про це. То була одна з моїх найблискучіших ідей, а, між нами кажучи, це вже неабищо! Розумієш, тільки той, хто прагнув знайти камінь, - знайти, а не скористатися ним, - міг його отримати. Усі решта - бачили в дзеркалі, як вони здобувають золото чи п'ють еліксир життя, і більше нічого. Мій мозок іноді дивує навіть мене самого... Ну, досить запитань. Раджу тобі скуштувати всі ці солодощі. Ох-ах!.. Горошок на кожен смак «Берті Бот»! У дитинстві мені не пощастило, бо я натрапив на горошинку зі смаком блювотини, і відтоді вони мені щось не смакують, але оця, що схожа на іриску, мені, мабуть, не зашкодить, правда? - Усміхнувшись, він кинув до рота золотаву горошинку.
Раптом захлинувся і скривився:
- Фу!.. Сірка з вуха!
Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, була приємною жінкою, але дуже вимогливою.
- Тільки на п'ять хвилин! - благав Гаррі.
- Це неможливо.
- Але ж ви впустили професора Дамблдора!..
- Ну, звичайно, це наш директор, тут інша справа. Тобі потрібен відпочинок.
- Таж я й так відпочиваю... бачите, лежу собі... Ну, будь ласка, мадам Помфрі!
- Ну, гаразд, - змилостивилася вона. - Але тільки п'ять хвилин.
І вона впустила Рона з Герміоною.
- Гаррі!
Герміона, здається, була ладна знову його обійняти, але Гаррі був радий, що цього разу вона стрималася, бо в нього не вщухав головний біль.
- Ох, Гаррі, ми були впевнені, що ти... Дамблдор так переживав!
- Уся школа про це говорить, - повідомив Рон. - Що сталося насправді?
Це був один з тих рідкісних випадків, коли правда виявляється дивнішою й несподіванішою від найхимерніших чуток. Гаррі розповів їм усе: про Квірела, дзеркало, камінь і Волдеморта. Рон і Герміона були дуже вдячними слухачами: де треба, їм перехоплювало подих, а коли Гаррі розповів, що було під Квіреловим тюрбаном, Герміона голосно зойкнула.
- То каменя вже немає? -
