Потойбiчне - Василь Семенович Стефаник
У мене волосся стало догори в передчутті Його смертних обіймів, тіло налилося оливом, зробилось важке, в очах помутніло, здавалось – я зараз знепритомнію…
Але в сей момент…
Несподівано десь вгорі трахнула кришка від ящика параші, в коридорі зарипів стільчик тюремника і почулось його голосне, життьорадно-животне хропіння.
То було визволенням. По мені пройшло щось як елєктрична іскра, підкинуло мене на ліжку і я… Заснув?
Шкло в лямпі засажніло, мені страшенно хотілось пити. Я спробував підвестись, але в голові нестримано бухало. Лоб палав.
Я знову лежав з широко розплющеними очима, дивився в стелю і слухав нерухому гнітючу тишу. Лук камери важкий, як віко труни, давив, тиснув груди.
Я здригнув.
Різкий неприємний тенор прорипів:
– У тебе немає мотузка, але є пояс на халаті, на якому можна чудово повіситися…
Я озирнувся і нікого не побачив. Голос ішов з середини камери. Серце мені пошвидчено і зміцнено застугоніло. Я оскаженів:
– Нате ж Вам! На!..
Схопився з ліжка, метушливо одірвав поясок від халату і почав чіпляти його за ґрати душника над дверима. Я страшенно поспішав. Мені все здавалось, що за мною хтось доглядає пильно і зле. Руки тремтіли, зашморг все ніяк не удавався. Я пригадував, що слід його хоч трохи поялозити милом.
Душник був досить високо, і я ледве досягав до нього руками, стоячи навдибки на ящику параші. Було незручно, все прикро путалось. Заніміли руки, ламало шию, важніла голова.
Потім я стрибнув з параші й повиснув проти дверної ніші, не торкаючись ні стін, ні долівки – так уявляв собі я і злорадісно над кимсь посміхався.
Порішив розім'ять спину. Боязко озирнувся, вдивляючись підозріло в тишу. Мені робилось від неї лячно.
І раптово відкілясь з осередку камери, рипучий, торжествуючий, нахабний почувся регіт.
Я зразу злякався, щоби не почув цього реготу тюремник. Потім, як пійманий школяр, замішався, хотілось сказати:
– Я більше не буду…
Врешті я почервонів від сорому і гніву:
– Він святкує перемогу наді мною?! Я протестую, я зневажаю його!
Стиснувши в кулак правицю і держачись лівою за прив'язаний пояс, забувши про все, я, загрожуючи, ступив в напрямкові реготу, що й досі не спинявся…
Відтак гепнув на долівку…
Ранішня повірка.
З подивом повів поглядом круг себе.
Що? Чому?
Схопився з долівки. В голові засів тупий біль, на зубах хрумтів пісок цементової підлоги, руки посивіли і закоцюбіли, весь тремтів. Випадково глянув на двері… і зблід.
Прив'язаний до ґрат душника над дверима висів зашморг, зроблений з поясу мого халату.
В кватирку моїх дверей подали мені баланду на обід. Здивований, я взяв.
Що було до того часу? Що було зранку?
Чи був я на проходці? Чи пив чай?
Я не знаю, не знаю, яким чином я загубив час од повірки до обіду.
Ліжко було замкнене, я був одягнутий в халаті, пояс халату був пришитий до свого місця.
Мені зробилось нудно, і сум, як обценьками, міцно заволодів мною.
Я, несміливо викликавши надзираючого тюремника, звернувся до нього.
– Чи не можна зараз мене повести до лікаря?
Тюремник загримав:
– Возись тут з вами. І без лікаря не здохнеш. Треба було вранці про це заявляти, як то тобі сьогодні пропонували, – і з тим, грюкнувши кватиркою дверей, замкнув мене знову.
Відтак сів на примкнутий до стіни стільчик і силкувався ні про що не думати.
Невже тюрма не те найкраще, що могло трапитись зі мною?
Клим Поліщук
Народився 25.11.1891 р. в м. Краснопілля на Житомирщині. Учився в Петербурзі, у 1912 р. повернувся до Житомира, де в серпні 1914 р. був арештований за «мазепинську» діяльність і висланий за межі України.
Перші вірші були опубліковані у 1905 р. в ґазеті «Волинь» та часописах «Рідний Край» і «Громадська Думка», а перші оповідання у 1909 р. в дитячому журналі «Дзвінок», а в час Визвольних змагань – у «Робітничій Ґазеті», «Народній Волі», «Літературно-Науковому Вістнику», «Музагеті» і «Мистецтві». Ще до революції видав чимало казок та гумористичних творів для народу.
У 1920 р. відійшов з армією УНР на еміграцію. У Львові познайомився зі своєю майбутньою дружиною письменницею Галиною Орлівною. Львівський період був дуже плідним для письменника. Тут він видає альманахи, організовує журнали. Одна за одною виходять збірки оповідань і леґенд «Жменя землі», «Розп'ята душа», «Воєнко», «Веселе в сумному», «Скарби віків», «Червоне марево», «Манівцями», «Ангельський лист», «З виру революції. Фрагменти спогадів про літературний Київ 1919», повість «Світ червоний», романи «Гуляйпільський батько» та «Отаман Зелений».
У 1924 р. повернувся з родиною в Україну і публікувався в журналах «Червоний Шлях», «Життя і Революція», «Глобус», «Нова Громада». У 1931 р. арештували його дружину, а згодом і його. Слід його, як і Галини Орлівни, загубився на Соловках.
Семиковецькі тіні
Літня ніч, як провалля чорне. Йдеш в пітьму, наче падаєш кудись. Здалека чується гуркіт гармат і це нагадує про те, що треба бути чуйним. Там десь змагаються з північним ворогом. Бреду полями навмання, гадаючи так дістатися до Галича, де знаходилась частина «наших». Ой, уже мені ці «наші»… Не далі, як місяць тому, був з ними в престольному Києві, а тепер… Тепер бреду самотньо галицькими полями і п'ю тугу їх просторів… Ступаю ногами по вогкій ріллі і відчуваю на сьому лиці дихання недалекого Дністра… І як же стішився я, коли десь далеко всміхнувся маленький вогник, – один і другий… «Галич, значиться»… – подумав я, наддаючи ходу.
За годину прискореної ходи, прибився до якихось дротяних загород, за якими сумно маячіли чорні, низькі хрести. Обійшовши обережно дротяну загороду, вийшов на заболочену дорогу і побачив перед собою ряд освітлених маленьких віконець. Сам не свій, байдуже якось, підійшов до першого віконця і став стукати. Але тільки я застукав, як вогонь у хаті згас і вікно стало чорною плямою. Не думаючи, що світло могло бути загашено зумисно, я знову застукав, але в хаті було тихо, наче в домовині. Тоді я пішов до другої хати, але там повторилося те, що було в першій. «Дивні люди!» – з обуренням подумав я про себе, сам не знаючи, що робити далі. І в той час, на дорозі почувся старечий голос:
– Хто там пукав?..
– Подорожній, – відповів я. – Переночувати хочу…
– А ви хто такий? – знов запитався той із пітьми.
– Чоловік! – сказав я, вже майже сердито. – Притулку шукаю…
– Ну, коли так, то йдіть сюди…
Я пішов на голос. Серед
