Козацький оберіг - Дмитро Білий

Данько похмуро кивнув головою.

— Пане Голото, а чого плесо Перуновим називається? — запитав він, побачивши далеко попереду чайку, яку тихо гойдали дніпровські хвилі.

— Коли князь Володимир Київ хрестив, то дерев’яні зображення старих богів наказав порубати та пустити Дніпром. Ось статую Перуна на це плесо й винесло, з тієї пори так і звуть його Перуновим.

— А він ще там залишається, бог Перун?

— Хтозна, — замислено промовив козак.

Козацький отаман, побачивши Данька й Голоту, відразу наказав підіймати вітрило, яке весело залопотіло на вітрі. Козаки дружньо сплеснули веслами, і чайка понеслася вниз по Дніпру.

Данько, який уперше потрапив на козацьку чайку, уважно роздивлявся навколо. Уздовж добре просмолених дерев’яних бортів сиділи на веслах козаки. Сивоусий, могутній козак стояв біля великого керма, уважно вдивляючись у неспокійні води могутньої ріки. На палубі стояли діжки з провіантом, кільця згорнутих линв і зброя, а на гострому носі чайки грізно зблискувала бронзова гаківниця.

— Ось на таких чайках наші пращури далеченько запливали, — поважно пояснював хлопцеві козак Голота, який, судячи з його поведінки та історій, що розповідали про нього, не вперше мандрував на такому кораблі, — допливали й до Царгороду, і ще далі. Жоден флот у світі не міг їх подолати. Навіть ромеї з їхнім грецьким вогнем.

Данько сперся на борт, вдихаючи пахощі дерев’яних брусів, з яких було збудовано чайку, смоли й річкового прохолодного вітерцю. Невдовзі вони виплили на середину Дніпра, і хлопець не міг навіть побачити берегів великої ріки. Йому здалося, що вони випливли в море, — таким могутнім і величним здавався йому Дніпро.

Чайка швидко летіла течією, до того ж, попутний вітер, напнувши вітрило, дозволяв козакам, що сиділи на веслах, не витрачати сил. Час від часу на шляху чайки виникали білі киплячі буруни, але старий козак-лоцман звично проводив судно повз них.

Козаки квапилися дістатися до Хортиці й не зупинялися навіть вночі. Зручно вмостившись на линвах, Данько довго не міг заснути, дивуючись срібним яскравим зіркам у небі й тиші, що огортала душу спокоєм. Скоро чайка попливла більш вузьким руслом, правий берег став ще вищим, скелястішим, течія пришвидшилася.

— Ось і камені з’явилися. — Махнув рукою хлопцеві сивобородий лоцман, який побачив, що той з цікавістю крутить на всі боки головою. — Цей, високий, чорний, за островом Кодачком — зветься Байдужів, а оці (бачиш два камені?) — то Близнючки. Далі — камінь Сухі Трояни. Розповідають, що видатний римський вояка Троян на них із ворогами бився. А ото — камінь Горбатий, далі — Сідлач, потім — Нижній, або Плоский. За цим, Нижнім каменем, уже пороги дніпровські починаються.

— А які вони, пороги? — загорілися очі в Данька.

— Побачиш, — коротко відповів лоцман. — Пороги, Даньку, це межа, за якою Великий Луг починається, — поважно продовжив він, пихкаючи люлькою. — Той, хто за Дніпровські пороги перебереться, немов до іншого світу потрапляє. Бережуть пороги цей світ і далеко не кожного туди пропускають. Називається край за порогами Запоріжжя, це край волі та сили. Тому стоять п’ять порогів, мов п’ять грізних отаманів, і бережуть цю волю. Кожен поріг декількома лавами по Дніпрі спускається. Перший — Кодацький поріг — має чотири лави, другий — Сурський поріг — дві лави в нього білими бурунами б’ють, третій — Лоханський поріг — тут три лави вирують, четвертий — Звонецький поріг — з чотирма лавами. Але найгрізніший з них — поріг Ненаситець — аж дванадцять лав його киплять. Недаремно місце біля цього порогу Пеклом прозивається, бо мало хто зміг живим крізь нього проплисти. А як проскочимо Ненаситець, то останнім буде поріг, який здавна зветься Вільним, бо хто його минає, той вже до полі добрався.

— Як же ж ми крізь них пропливемо? — обережно запитав Данько, щоб не видати свого хвилювання.

— А з Божою допомогою, — посміхнувся лоцман Карпо крізь сиві вуса. — Купці, що Дніпром плавають, зазвичай, щоб пороги минути, кораблі свої на берег витягували та волоком по суходолу тягнули. Але ми, лоцмани козацькі, навчилися ці пороги і вплав долати, а козаки-характерники запросто кинуть на воду свої кожухи, на кобзі заграють та проскочать крізь ці пороги, вуса не замочивши. Кажу ж тобі, що пороги не всіх пропускають, а тільки тих, хто дійсно цього гідний.

Тут лоцман замовк і, міцно тримаючи своїми могутніми руками кермо, почав пильно вдивлятися в річкові хвилі.

— А ну, хлопці, знімайте вітрило, сушіть весла та добре подумайте, чи нема серед вас великого грішника? — гучно промовив він.

Козаки підняли весло і згорнули вітрило, прислухаючись до ревіння води десь попереду. Данько теж уважно прислухався — майже нечутне кілька хвилин тому ревіння зростало. Здавалося, що велетенський звір вихопився з води і щосили б’є по ній своїми могутніми лапами. Течія посилилася. Раптом Данько побачив перед носом корабля високу білу стіну, що здіймалася над водою. Вітер вдарив у обличчя хлопця водяним пилом. Данько захекав і заплющив очі. Коли він наважився відкрити їх, то побачив, що чайку оточує кипляча біла стіна. Від ревіння води Данько не міг почути навіть власного голосу. Весь укритий, немов інеєм, прозорими краплями, лоцман Карпо впирався в кермо й вів чайку, що стрімко падала в білу безодню, тільки йому знайомими шляхами. Чотири рази чайка підхоплювалася на водяній лаві, а потім знову провалювалася в білий морок. Данько від страху заплющив очі, міцно обхопивши руками щоглу. Нарешті, чайка виплила на спокійні води.

Данько озирнувся — позаду клекотіли чотири лави Кодацького порогу.

Хлопець полегшено перевів дихання, але згадав, що попереду ще чотири пороги й найстрашніший з них дванадцятилавий Ненаситець. Данько вчепився у щоглу і став з тривогою вдивлятися у водний простір, що спокійно розкинувся попереду.

Потім, коли Данько згадував інші пороги, перед ним повставала єдина картина: біла стіна водяного пилу, оглушливе ревіння води й відчуття падіння в безодню.

Тільки коли пороги залишилися позаду, Данько відчепився від щогли і знесилений сів, прихилившись спиною до мокрого борта. Козаки весело перегукувались між собою, немовби не були щойно на волосок від смерті.

Він ще раз озирнувся — білий водяний пил клубами здіймався над Вільним порогом, але Данькові здалося, що це один з велетенських стародавніх богів привітно махає йому своєю рукою, вітаючи з прибуттям у зовсім інший, вільний край.

Ще через деякий час Данько почув над головою спокійний голос лоцмана:

— А ось і