Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг
Якусь секунду мені зайняло, щоб запхати прут за пояс, я пошкодувала, що не додумалася зробити це перш ніж пірнути, і почала навпомацки шукати по болотистому, порослому водоростями дні озера. Якщо я час від часу протягувала Та-Агота обличчям по мулі, то що тут скажеш? Було темно і з мене нікудишній плавець.
Я відчувала, як туша Шемранг тисне на мене зверху, поки що образно, а не дослівно. Від браку повітря почали палати легені. Але цим разом, коли загроза негайної, жахливої смерті зникла, я могла трохи краще контролювати свої емоції та легені. Проте час минав і в мені наростав страх. Мені буде важко навіть дістатися до поверхні. А опинившись там, я не була впевнена, що змушу себе ще раз пірнути під воду.
Коли біль в легенях перетворився у дряпання дикого звіра, я здалася і стала ногами на дно, щоб відштовхнутися – і відчула, як під моїми порваними черевиками піддається гнучка плоть. Я швидко знайшла на чому стояла, стегно, і провела руками по всьому з чого переважно складається тіло, по задниці, спині, плечах, поки не дісталася до шиї. На якусь мить я задумалася, що трапиться, якщо я прикріплю голову Та-Агота задом наперед, але мене підганяла потреба дихати. Я впхнула його голову на обрубок шиї і кинулася в напрямку поверхні, перебираючи руками вгору по тілу Шемранг.
На поверхні на мене чекало солодке повітря. Я очікувала, що Та-Агот мене невдовзі дожене. Я трималася за труп Шемранг, що повільно тонув, і намагалася змусити кінцівки, щоб вони перестали тремтіти, але коли почав відпускати страх, йому на зміну прийшов холод.
До причалу було метрів двадцять. Думаю, мені це було під силу. Я навчилася плавати вверх і вниз. Невже плавати вздовж може бути важче? Я так і не довідалася.
Я притиснулася до боку Шемранг, поглядаючи на причал, прикидаючи відстань. Тоді помітила якийсь рух нагорі. Я глянула на виступ, там стояла вона. Атагос.
У маленької мишки – грізні зубки, сказала вона і почала спускатися сходами. Ти мені подобаєшся, злодійко, о, так. Ти само втілення слова “несподіванка”.
-- Тримайся від нього подалі, -- промовила я, клацаючи зубами. Я мала на увазі Хольгрена, але вона неправильно мене зрозуміла. Або вирішила неправильно мене зрозуміти. Важко сказати, адже вона була хвора на всю голову.
О, цей мені не загрожує. Я водила його за ніс, коли він ще в нього був. Тепер, коли в нього навіть носа немає, як він може завдати мені клопоту? Король тіней. Бідне його королівство, само його існування завжди залежить від блиску інших. Вона вже зійшла до підніжжя сходів і рухалася в бік причалу.
-- Як скажеш. Тоді може біжи і роби те, що запланувала? І забирайся до біса від Хольгрена.
О, біжу. Тільки залишу повідомлення для брата. Будь такою люб’язною і передай йому.
-- Як хочеш.
Скажи йому, що наші стежки невдовзі перетнуться і я з нетерпінням чекаю нашої зустрічі. Ми надто довго відкладали її.
-- Обов‘язково передам.
Та вже постарайся. З цими словами вона вирвала діру в реальності так само як Та-Агот робив це раз за разом, щоб дістатися сюди. Я ніколи не бачила діру з другого боку. Не знаю, чого я очікувала. Може темряву, або перламутрове сяйво порталу. Виявилося, що ні те, ні інше. Це було ніщо. Не чорнота – ніщо. Коли воно зникло, якщо так можна сказати, то з ним зникла Атагос.
І Хольгрен.
-- Та-Аготе! – заверещала я. – Швидше прирощуй голову, ти жалюгідна пародія на бога! – Я знала, що він мене не чує. Інколи кричать не для того.
Нарешті за пів метра від мене на поверхню виплив Та-Агот, граціозний наче риба. Я дико забила ногами до нього, з моїх вуст всю дорогу виливалася лайка, а всередину вливалася вода.
Не рухайся! Нарешті проревів він і обхопив мене рукою за груди. Він підняв мою голову над водою і легко, граціозно поплив до причалу.
Тепер розповідай, що трапилося. Я розповіла, включно з повідомленням, яке Атагос попросила мене передати йому. Він завмер.
-- Потрібно поспішати, -- сказала я. – В нас не залишилося часу. Використай свої кляті чари і перенеси нас туди.
Я… не можу, відповів він і продовжив плисти до причалу.
-- Тобто як це не можеш? Ти був одержимий бажанням повернути сестру, а зараз кажеш, що не можеш. Що ти в біса плетеш?
Ми доплили до причалу. Він підняв мене з води і я полізла вгору. Він за мною.
Я не можу. Не буду. Це кінець.
-- Я полізла в черево монстра заради тебе. Я врятувала тебе від долі буквально гіршої за смерть. Ти мій боржник. Не смій мені казати, що це кінець.
Ти не розумієш. Якщо я продовжу переслідувати Атагос, то можу загинути. Ми можемо загинути, вона і я.
-- Про що ти говориш, пане “Мене-не-вбити”.
Він відвів погляд.
-- Відповідай, хай тобі чорт!
Існує спосіб. Він знищить нас обох. Я приховав його від неї. Приховав, бо вона так сильно прагнула його, а я так сильно хотів жити. Вона здогадалася, що це. Про це говориться в її повідомленні.
-- Кепська справа.
Невже ти не розумієш? Я можу померти.
Я глибоко вдихнула і придушила фрустрацію. Розмова з ним нагадувала мені розмову з розбещеною дитиною. Могутньою, смертельною розбещеною дитиною, яку я не могла перекинути через коліно
