Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Ішикк стенув плечима:

— А ви хочете, щоби я казки вам розповідав? Вун Макак був би мною вдоволений.

— Ні, друже, казок не треба, — кинув Буркотун. — Ми хочемо чути лише правду.

— Що ж, якраз її я вам щойно і виклав.

— І готовий заприсягтися Ну Раліком, цим вашим божком?

— Цитьте! — зашипів Ішикк. — Не вимовляйте його імені. Ви що, ідіоти?

Буркотун насупився.

— Але ж він ваш бог. Так? Чи це ім’я священне? І його не можна вимовляти?

Але ж і дурноверхими були всі чужинці. Звісно, що Ну Ралік був їхнім богом, але ж кожен із них прикидався, що це не так. Вун Макак — його молодший, злостивий брат — мав думати, що поклоняються йому, бо інакше його брали заздрощі. Про такі речі можна було говорити лише в священному гроті.

— Присягаюся Вуном Макаком, — сказав Ішикк, особливо підкреслюючи це ім’я. — Хай охороняє він мене та проклинає, скільки йому завгодно. Шукав я старанно. Жоден чужинець, схожий на того, що ви описуєте — білоголовий, гострий на язик та з клиноподібним обличчям, — там не з’являвся.

— Інколи він фарбує волосся, — мовив Буркотун, — і змінює зовнішність.

— Я розпитував, згадуючи ті імена, які ви назвали, — відказав Ішикк. — Його ніхто не бачив. Тож тепер я, напевно, міг би знайти рибу, щоб з’ясувати, де він перебуває, — він потер своє щетинисте підборіддя. — Б’юсь об заклад, що товстопузому корту це було би цілком під силу. Хоча мені може знадобитися час, щоби зловити його.

Уся трійця глянула на нього.

— А знаєте, можливо, в усіх цих рибах щось і є, — сказав Хамло.

— Марновірство, — парирував Буркотун. — Ти завжди їх шукаєш, Вао.

«Вао» не було справжнім ім’ям того чоловіка, Ішикк був упевнений, що всі вони користувались вигаданими. От чому він сам попридумував їм імена. Якщо вони збирались називатися фальшивими йменнями, то й він відповість тим же.

— А сам ти, Темпо? — огризнувся Хамло. — Ми не можемо просто собі просторікувати, коли йдеться про…

— Панове, — втрутився Мислитель. Він кивнув у бік Ішикка, який усе ще посьорбував юшку. Усі троє перейшли на іншу мову й продовжили суперечку.

Ішикк слухав у піввуха, намагаючись визначити, якою мовою вони говорили. Він ніколи не мав хисту до інших мов. А навіщо вони йому? Ані ловити, ані продавати рибу це не допомагало.

Він і справді шукав того чоловіка. Чимало попоходив, побував багато де по всьому Чистозеру. Це була одна з причин, чому він не хотів, щоб Маїб його впіймала. Йому довелося б осісти, а це погано позначилося б на улові. Принаймні особливо рідкісних риб.

Він не завдавав собі клопоту цікавитися, навіщо їм здався цей Гойд, хто би він не був. Чужинці завжди шукали щось, чого не могли мати. Ішикк відкинувся назад, бовтаючи у воді пальцями ніг. Ах, яке чудове відчуття! Зрештою вони скінчили свою суперечку. Дали йому ще деякі інструкції, вручили капшук зі сферами й ступили у воду.

Як і більшість чужинців, вони були взуті в чоботи з грубої шкіри, що сягали колін. Бризкаючи водою, трійця пішла до виходу. Ішикк подався за ними, махнувши рукою Маїб і прихопивши свої відра. Він збирався повернутися пізніше, щоби повечеряти.

«А може, варто дозволити їй упіймати мене, — подумав він, знову вийшовши під промені сонця й полегшено зітхнувши. — Ну Ралік свідок, що я старію. Може, й непогано було би розслабитися».

Його чужинці чалапали вглиб Чистозера. Буркотун ішов останнім. Він здавався дуже невдоволеним.

— Гей, Волоцюго, ти де? Що за дурні пошуки… — а тоді додав рідною мовою: — Алаванта камалу кайяна.

І почалапав услід за товаришами.

— Що стосується «дурних», то тут твоя правда, — сказав Ішикк, усміхаючись, а тоді звернув у потрібний йому бік і подався перевіряти верші.

I-2

Нан Балат

Нану Балату подобалося вбивати.

Не людей. Їх — ні. А от тварин — тих він міг убивати.

Особливо маленьких. Він і сам не знав, чого йому від цього кращало, просто так він почувався.

Він сидів на веранді свого особняка, по одній висмикуючи ніжки невеликого краба. Відривати їх було приємно: спочатку легенько тягнув за кінцівку, й істота заклякала. Тоді шарпав сильніше, і вона починала корчитися. Зв’язка натягувалася і, не витримуючи, рвалася з коротким тріском. Краб продовжував сіпатися, а Нан Балат піднімав ніжку вгору, стискаючи тварючку двома пальцями іншої руки.

Хлопець удоволено зітхав: висмикуючи ніжку, він заспокоювався, і болі в його тілі відступали. Тоді кидав її через плече та брався до нової.

Балат не любив розмов про цю свою звичку. Навіть з Ейлітою цього не обговорював. Так йому хотілося — і на тому край. Кожен сам шукає, як не з’їхати з глузду.

Покінчивши з ніжками, він підвівся, спираючись на ціпок, і, виглянувши надвір, окинув поглядом сади Даварів — кам’яні стіни, увиті різними видами ліан. Вони були гарними, хоча по-справжньому їхню красу цінувала лише Шаллан. Ця частина Джа Кеведу — височина на південний захід від Алеткару, перетята горами на кшталт Піків рогоїдів — славилася своїми ліанами. Вони росли всюди: вкривали будинок, обплутували східці. У дикій природі ліани звисали з дерев, увивали кам’янисті пустища й були такими ж всюдисущими, як трава в інших частинах Рошару.

Балат підійшов до краю веранди. Удалині чулися рулади диких співунців, які видавали звуки, шкрябаючи свої гребенясті панцирі. Кожен виконував власний приспів у власному темпі, хоча назвати це мелодіями було важко. Мелодії породжують люди, а не тварини. Та все ж кожен з них і справді був піснею. Інколи здавалося, що вони переспівуються між собою.

Обережно, сходинка за сходинкою, Балат спускався вниз, і ліани, погойдуючись, розповзалися з-під його ніг. З від’їзду Шаллан минуло майже шість місяців. Цього ранку вони отримали від неї звістку по телестилеграфу й дізналися, що та успішно реалізувала першу частину свого плану, ставши підопічною Джасни Холін. А отже, його маленька сестричка — яка до цього ніколи не полишала маєтку — готувалася пограбувати найвпливовішу жінку світу.

Спускатися східцями було для нього гнітюче важко. «Лише двадцять три роки, — подумав він, — і вже каліка». Він усе ще відчував постійний ниючий біль. Перелом був складний, і хірург заледве не вирішив відтяти всю ногу.