Козацький оберіг - Дмитро Білий

— Уперед, убийте його! — горлав інквізитор, і латники почали збиватися докупи, готуючись до рішучої атаки. Данько з острахом дивився на їхні алебарди з широкими лезами, на блискучі шоломи та гострі палаші. Було зрозуміло, що п’ятеро опришків не зможуть протриматися проти такого великого загону. Наступила загрозлива тиша.

Раптом на шляху з’явився великий натовп чоловіків, які наближалися зі сторони міста Лева. Данько зі страхом помітив, що тепер опришки опинилися в оточенні: з одного боку — стражники інквізитора, з іншого — невідомі люди. Латники теж здивовано дивилися на городян. Тих було не менше сотні. Кожен мав у руках якусь зброю: сокири, тяжкі молоти, луки й навіть мушкети. Невдовзі вони підійшли до скелі. І тут Данько побачив, що веде цих людей цехмістер кожум’як пан Любомир. Цей кремезний чоловік тримав на плечі величезну довбню, з якої стирчали довгі залізні цвяхи. Біля нього йшов огрядний чоловік у довгому жупані, і спирався він на довгий посох із мідним набалдашником. Ставши поруч з ватагом Василем, пан цехмістер поставив перед собою довбню, сперся на неї і грізно ревонув:

— Наше Львівське братство вирішило захистити шановного пана Зенона та високоповажну княгиню Ярину. Люди ці добре відомі всім своєю набожністю, благочинністю та добрими справами.

Чоловік із мідним посохом статечно промовив:

— Я голова Львівського братства й міський суддя Остап Когут. Ми з’ясували, що пан Луціус незаконно став опікуном княгині Ярини, крім того, вердикти інквізиції не можуть мати сили в її маєтку. Тому, іменем вільного міста Львова, наказую вам відпустити своїх в’язнів.

Ватаг Василь розвів руками й посміхнувся:

— Я ж казав, пане інквізиторе, що для вас немає місця на наших землях!

Обличчя інквізитора Густава злісно скривилося. Він вихопив з кишені сутани пістоль і вистрелив у ватага опришків. Василь встиг пригнутися, і пробита шапка злетіла з його голови. Ватаг блискавичним рухом метнув свій топірець у інквізитора. Топірець декілька разів прокрутився в повітрі, зблиснувши на сонці гострим лезом, і вп’явся у груди інквізитору. Той захитався і впав на землю. Латники підхопили його. Один із охоронців підніс мушкет, цілячись у Василя, але зі скелі свиснула стріла і пробила йому руку. Латник вронив мушкет і злякано озирнувся на скелю.

— Нас тут багато, — сказав Василь, — хочете залишитися живими — віддайте нам своїх в’язнів.

Данько помітив, як перекосилося від злості обличчя сеньйори Гельди. Вона зацьковано озирнулася, розвернулася й погнала чвалом свого коня між деревами.

Латники швидко порадились між собою.

— Ми згодні, — сказав один з них, — дозвольте нам забрати інквізитора й повернутися до Кракова.

Пан суддя кивнув головою, і городяни розступилися, даючи дорогу. Латники перекинули інквізитора поперек його віслюка, проїхали крізь натовп і невдовзі щезли в далечині.

Братчики переможно загорлали й побігли до візка. Через мить кайдани з рук княгині й алхіміка злетіли, і городяни радісно привітали звільнених.

Княгиня Ярина слабко посміхалася. Здавалося, вона сама не вірить у несподіваний порятунок. Алхімік Зенон полегшено розтирав руки, щойно звільнені від кайданів. Данько ледь зміг протиснутися до них.

— Даньку, друже! Добре, що ти вчасно привів допомогу! — Радісно сказав алхімік, побачивши замурзане, але щасливе обличчя хлопця.

— Нічого, і не таке бувало, — сказав тоном бувалого вояки Данько.

Княгиня Ярина посміхнулася і м’яко провела долонею по розпатланій чуприні Данька. Хлопець аж застиг на місці, не в силах промовити жодного слова й тільки мовчки дивлячись на дівчину.

Тим часом до княгині Ярини підійшов суддя Когут і урочисто промовив:

— Наше Львівське братство бере під свій захист ваш маєток. Ви, шановна княгине, постановою нашого суду звільняєтесь назавжди від опіки магістра Бенедикта Луціуса.

Данько ледь не підстрибнув від радості. Ярина змахнула непрохану сльозу й щиро подякувала городянам. Усі радісно зашуміли. І тут хтось торкнув Данька за плече. Хлопець обернувся — позаду стояв майстер Орест.

— Часу замало, — суворий голос майстра Ореста контрастував зі святковим настроєм городян і врятованих ними бранців.

— Мені треба поговорити з тобою і княгинею.

Данько і Ярина пішли за ним. Вони вийшли на галявину, і майстер Орест промовив:

— Княгине, чи передав вам батько перед смертю якусь таємницю, попередивши, що ви можете передати її тільки одній людині?

— Ви майстер Орест? — запитально подивилася на нього княгиня.

— Так, — кивнув головою майстер, — він мав сказати, де захована Криця Карпат для Меча Оберега.

Княгиня Ярина кивнула:

— Так, перед смертю мій батько сказав, де знаходиться Криця Карпат. Вона в нашому мисливському будиночку, у сховищі, про яке знаю тільки я.

— Добре, — кивнув головою майстер Орест, — сьогодні вночі я викую Меч Оберега. Зараз я піду у свою кузню щоб приготувати все необхідне, а ви з Даньком знайдіть Крицю Карпат. Ти, хлопче, принеси її якомога швидше до моєї печери, де знаходиться кузня.

— А як я знайду вашу кузню? — запитав Данько.

— Тебе проведе ватаг Василь, який буде охороняти вас.

Тим часом до них підійшов цехмістер Любомир. Він низько вклонився княгині й промовив:

— Шановна панно Ярино, завтра ми надішлемо до маєтку охорону від нашого братства, а зараз нам треба вертатися до Львова.

— Не турбуйтеся, пане цехмістре, — лагідно промовила княгиня Ярина, — я впевнена, що в маєтку мені тепер ніщо не загрожуватиме.

Подякувавши львівським братчикам за допомогу й попрощавшись з алхіміком Орестом, княгиня Ярина й Данько в супроводі ватага Василя й чотирьох опришків неспішно відправилися до невеличкого дерев’яного будиночку, що знаходився в гущавині Чорного лісу. Уже вечоріло, коли вони нарешті дісталися до високого частоколу, яким було обнесено князівський будиночок. Опришки відчинили скрипучі дерев’яні ворота. На подвір’ї, порослому травою, панувало запустіння. Було помітно, що тут ніхто не жив уже дуже давно. Обличчя княгині спохмурніло.

— Ми вас тут, на подвір’ї почекаємо, — сказав ватаг Василь.

— Добре, — кивнула головою Ярина і звернулася до Данька:

— Пішли, покажу тобі, де мій батько заховав Крицю Карпат.

Вони зайшли в будинок. Здавалося, колись тут вирувало життя. Але тепер він мав похмурий вигляд. До того ж, сонце вже сховалося за обрій, і в кімнатах панувала темрява. Пахло цвіллю, зі стелі звисали довгі пасма павутини. Данько викресав вогонь, запалив свічку та передав її Ярині. Вони зайшли в кутову кімнату на першому поверсі. Було видно, що сюди вже давно ніхто не заходив. На столі та дубових кріслах лежав товстий шар пилу, зброя, що висіла на стіні, місцями поржавіла. На одній стіні на полицях Данько побачив багато старих книг.

— Тут мій батько читав мені цікаві книги