Потойбiчне - Василь Семенович Стефаник
І з напруженнєм хворого почав дослухатися він до кожного слова, до кожного звуку, котрі хоч трохи ховали в собі незрозумілого, таємничого.
І коли заходили балачки про якийсь грабунок, про якесь убивство, він слухав надзвичайно уважно. Здавалося, що цікавішого він ніколи не чув.
А потім розказував сам.
Починав він з того, що здавалося йому вщерть наповнене жахом. Але через хвилину вважав його не досить страшним і тоді з усієї сили домальовував своє напів правдиве оповіданнє страшними подробицями, котрих зовсім не знав. Розпалена фантазія щедро висипала все, що тільки могла висипати.
А згодом його не вдовольняли і такі оповідання, і він старанно видумував цілком нові, в котрих правди не було й крихти, за те страшних, неможливих сцен було так багато, що навіть байдужі слухачі переймалися жахом. І часто його оповідання – хворі діти хворої фантазії – виходили настільки реальними, що сполохані слухачі боязко допитувались:
– Де це було? Де це було? Коли це?
А він спокійно, без жадного вагання, називав город чи село. І йому вірили, хоч таких подій не траплялося не то що в тих місцях, а навіть ніде в світі.
А згодом на город, як гора з неба, упала неймовірна подія: на одній з головних улиць, майже серед дня, вирізано було всю сім'ю. Він одним з перших примчав туди, і ні одна деталь страшної картини не проскочила непоміченою. Руки й ноги у всіх жертв були пов'язані і роти позатикані ганчірками. А найстрашніше було те, що шиї у всіх були туго перетягнені мотузками і порізані…
Кров і кров… Цілий музей темно-червоних узорів! А по шиях покроплені кров'ю мотузки і глибоко різані щілини з зашкарублими чорними краями…
V
І в першу ж після цього ніч, коли шестеро мутно-болотяних очей засіріли на стіні і з усіх закутків поповзли тонесенькі і безконечні гадюки страху, він реально почув на своїй шиї шкарубкий мотузок… І навіть той же запах…
Це була мить, але почуттє було настільки реальне, що від жаху він трохи не заревів на все горло. І не вийшло це через те, що горло справді було стягнуте жахом…
Тепер уже пішли не ночі, а довжелезні чорні печери, повні пекельних мук.
А вікно щоночі почало виробляти просто таки неймовірні штуки: потихеньку воно то віддалялося, так, що зовсім зникало у пітьмі ночі, то наближалося до самісінького ліжка, що від його скляних очей віяло залізним холодом.
Він тепер знав уже, через що саме шестеро скляних чотирикутних очей уперто підглядали за ним в давучій тиші безкрайньої ночі.
Тепер це цілком ясно, і помогти тут нічим не можна.
VI
Иноді, коли від жаху голова ставала їжаком, а тіло дубіло, він вмить помічав, що йому ні краплі не страшно. То боявся той другий, що мертвим тілом лежав тут на ліжку, він же сам, малесенький шматок живого тіла, що було глибоко сховане в цей труп, він сам зовсім не боявся. Тільки тоді, як той другий оживав і зливався з ним в одно, ставало знов страшно, і він уже не відривав очей од вікна.
А воно було зовсім низько: коли зіп'ятись на карниз фундаменту, то можна бачити все, що є і робиться в хаті… І вже кілька разів здавалося, що в шибці блискало чиєсь гостре око, мов прицілюючись у нього. Тоді він завмирав зовсім і з придушеним у горлі криком вижидав, що буде далі.
Иноді це траплялося ще при лямпі. Тоді він враз гасив її, нечутно задкував до дверей і вискакував до своїх хазяїнів. Там зразу зникав увесь жах. Він питався чого-небудь у хазяйки або прислуги і вертався в свою кімнату спокійний. І вже й не вірилося, що хвилину назад він був божевільний.
Він нікому не хвалився про те, що з ним коїлося.
Сором був сильніший страху.
Тільки раз, жартуючи, він сказав хазяїнам:
– А що, як до мене влізуть зарізяки? Закрутять горло і густенько потикають колодієм?
І засміявся на весь голос так щиро-весело, що хазяїни і гості зареготалися й собі. А хазяйці це здалось остільки неймовірним, що вона так і покотилася:
– Обов'язково заріжуть! У вас же повна кімната дорогого скарбу: два зламані стільці, старі черевики і… і… - і сміялася без кінця.
І всі сміялися дуже довго. А більше всіх він.
Але сміх його був уже якийсь ненатуральний, нервовий: сказане хазяйкою різнуло, як пилкою. Йому ні разу не приходило це в голову… Що злодієві нема чого лізти до нього – це так, про це він думав… але щоб його іменно за це, за ніщо зарізали – він і в голову не клав…
А це може бути… О, Господи!.. Ось де воно!..
VII
…засну, а шибка брязь!.. І не чутиму… І не почую…
А перед очима вставали пов'язані трупи, і горла у них були туго постягані і потикані ножами…
Шістьма болотяними очима дивилось у хату вікно і стрічало двоє круглих великих очей, повних не то жаху, не то сміху…
А ліжко так далеко од вікна. Можна не спати, а не почути… У вухах так шумить, а до цього ще й гомін і стук тут, у будинкові, і там, за вікном…
І він поставив ліжко під саме вікно…
Уже давно, приходячи увечері додому, він ще в прихожій черкав сірника і входив з ним у кімнату. Тут же світив свічку, що завжди стояла коло дверей напоготові, і обдивлявся всі закутки. Обдивлявся так, ніби хто стояв за вікном і дивився на його. І тільки тоді вже світив лямпу.
Тепер же він вертався додому аби на ніч і лямпи не світив зовсім. Обдивившись з свічкою кімнату він зараз же гасив її і вже поночі роздягався і йшов на ліжко.
Але з вікна ні на мить не спускав очей.
І бився в холодних ланцюгах жаху і не тямив, коли наступав ранок.
Так минали ночі.
Багато минуло їх. А може й мало, та тільки вони були такі довгі, як вічність.
