Тут вони танцюють... - Мирослава Горностаєва
— Закляття вивчив?
— Пачті…
— Нє «пачті», а давай вчи як слід. Бо обидва навернемось.
Ввечері ми назбирали хмизу для восьми вогнищ. Дев’яте мало бути по центру. Числа «дев’ять» я не любив, але так було треба.
Десь на Острові в цю мить запалювали Купальське вогнище, і похмурий Велерад, творячи прадавній обряд, виписував смолоскипом вогняні кола… Чому я, дурень, не спитав хоч би його телефон… або, принаймні, місце збору… Був би зараз з людиною, а не з цим орком… Велерад пішов би зі мною, він сам тут бачив щось, може не так чітко… він би повірив… Якого біса я потягнув за собою урук-хая, він же замовляння не прочитає і з папірця…
— Сашко, котра година?
— Адінадцать…
— Давай, розпалюємо….
Скоро галявина освітилась миготливим полум’ям. Я став у центрі, біля вогнища. Жарко було неймовірно. Мав на собі костюм ельфа — полотняні сорочку й штани і плетений зі шкіри пояс. Все це зробила мені мама… Чи доведеться її побачити… Оберег почепив поверх одежі, на ремінці.
— Сашко, давай!
Я думав, він не зможе. Текст був важкий. Але він запам’ятав.
— Се бо ящете первіє Триглаву покланяшете се яхом і тому велику славу співахом, хваліхом і Сварга, Діда Божія, якожде те єсє родов божескіх начельніка, а всеньких родов студеніцою вічною…
Вогонь метався переді мною… Вогонь… Срібний диск-оберег важив, здається, тонну.
- І Богу Перуну, громоверзцу, а Богу прі а борєнія орцєхом — жівента явленіа непреставате коле вращате…
«Не переставати вращате… кола…кола…не переставати»
Повний місяць висів над верхівками дубів… коло…Не переставати…
Духмяний вітер ударив мені в лице… Вогнище вигнулося колом… Кільцем… вогняний портал.
— Сашко, говори! Не переставай!
— А Богу Свентовіду славу рцехом, се бо ста Бог Праве і Яве….
Я вже не чув його… Просто переді мною, у високій траві лежав хлопчина моїх літ, ткнувшись лицем в землю. В спині його стирчав ніж, закляклі пальці тягнулися останнім рухом до рогу, що валявся віддалік.
«Я, Ратимер, не заснув на посту… Я просто не встиг…»
Я вже бачив жриць… Танок вився галявиною. Попереду йшла чорноволоса жона з випнутими повними вустами… А від мертвого Ратимера спинами до мене віддалялися двоє озброєних людей.
Я схопив ріг і дунув з усієї сили. Хрипкий звук пронизав повітря.
Вояки обернулися і кинулись до мене. Оцього я і боявся.
Біля мертвого хлопчини тлів смолоскип. Я підхопив його і вітер роздмухав полум’я. Тоді засурмив удруге… Танок не припинявся. Вони не мали права зупинитись… не мали права втекти…
«Непреставате коле вращате…»
Я вивернувся з-під занесеного меча і ткнув смолоскипом просто в ошкірене бородате лице варязького воїна.
— Бєлобог а Чєрнобог пєруняться, — голосив десь Сашко, — і тим Сваргу держеще…
Другий вояк рубонув мечем, і мій смолоскип полетів у траву.
«А, пропадати, так з музикою…»
Я думав — у мене луснуть скроні, так я сурмив… Знаючи, що звук цей урветься разом із життям.
Та найманець раптом захитався і впав ницьма. Зі спини йому стирчало оперене древко.
Мене почули.
З-за дерев вибігли воїни в полотняних сорочках. Попереду — старий з посохом. Бранибор…
Жінки вже вервечкою заходили до храму. А на галявині розпочався короткий, але жорстокий бій… Старий бився краще за всіх, самим посохом… Куди тому кіно…
— Слава Богу Перуну огнекудру, іже стріли на вразі верже….
«Сашко… закінчує… треба тікати…»
На хвильку майнула думка — лишитись… Оце світ… Те, що Толкієн прописав…
Та потім хльоснула жалість — мама… І я кинувся до порталу.
Я випав з вогняного кола просто Сашкові під ноги. Він певне бачив усе, бо дивився на мене, наче я теж був привидом.
- єсє воїнам… честь і суд… і милостив є до хоробрих…. — поволі договорив він, а тоді рушив вперед.
— Стій! — загорлав я, — куди?
Брама закривалася… але через неї можна було пройти. Ще можна…
— Стій! Не треба!
Я рвонув його за пояс і він упав. Вогонь засичав, перетворюючись у полум’я вогнища.
Сашко підхопився і кинувся на мене як скажений. Врешті, я огрів його дрюком по голові. Інакше б він мене убив. Ще добре, що ніс лишився цілим та зуби. Але лівим оком я майже не бачив — пропустив удар.
Я погасив вогнища, усі, крім одного, сів біля нього і почав чекати світанку. Сашко не ворушився, і я захвилювався. Давати пояснення в міліції за вбивство цього ідіота не входило в мої плани.
Годині о п’ятій ранку Сашко отямився, сів і обмацав голову.
— Сам напросився, — сказав я, — зовсім здурів?
— Чєво нє дал мнє уйті? — пробурмотів урук-хай, — сам вєрнулся — дурак, а мнє зачєм памєшал?
— Не можна, — мовив я втомлено, — цей шлях лише для мертвих… Сподіваюсь, вони вже звільнились.
— На хрєн всьо! Там би я жіл… кльово…
— Ти тут жити навчись, орк нещасний, а тоді вже лізь в минуле!
Сашко підскочив було, але знову сів і став блювати.
Словом, довелося мені його ще й тягти на собі. Струс мозку. Півдня вибиралися. Потім півдня пояснювали його батькам і моїй мамі, що сталося. Історії про те, що ми зірвалися зі скелі, ніхто не повірив.
Сашкові батьки горлали і грозили міліцією. Зрештою справу закрили. У Сашка і так з міліцією були «діла», і навряд би там повірили, що я напав на нього першим.
З Вадиком я помирився
