Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

А ліктори й квізитори у свою чергу знали: мовчить, отже, задоволений.

Судячи із записів у книзі, «обитель героїв» справді користувався широкою популярністю. Барон зажадав дані за минулий рік, потім за позаминулий, довів хазяїна до серцевого нападу. Ось вона, ще одна загадка. Рік за роком гостьові покої повні-повнісінькі, блудлива куховарка Аничка, мабуть, трудиться зі світанку до заходу, а потім — із заходу до світанку, пожильці роєм рояться, отримуючи збочене задоволення від тутешнього декору, а тижня півтора тому, з початку листвянчика-місяця — як відрізало.

Нещасних шестеро, і нікого більше!

Можна процитувати пана Трепчика: «Погром і чисто жах!»

Залишалося пояснювати «мертвий сезон» або наявністю якогось забобону, або кричущою скандальністю шістьох гостей, жити поруч з якими не захотів ніхто. А може, вони з недоброї вдачі пересварились на ніч у камінній залі та й перебили одне одного? А трупи вивіз сам хазяїн, ховаючи кінці в воду заради репутації готелю…

Інших версій на думку не спадало.

Імена, що значилися в книзі останніми, також нічого не говорили баронові. Агнешка Мала, уродженка Глухої Пущі, гуртівниця, повнолітня… Лайза Вертенна, вільна метальниця, ліцензія найму дійсна до… Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо… Кристофер Форзац, маг… Санчес Панчоха, експерт із запірних пристроїв… Герман фон Шмуц, з Міельських Шмуців…

Овал Небес!

Барон заново перечитав останній запис. Збіг? Випадковість?! Крива усмішка спотворила рот Конрада, і нервовий тик цього разу був ні до чого. У збіги й випадковості обер-квізитор першого рангу вірив ще менше, ніж у забобони.

Зниклий безвісти пожилець «Притулку героїв» Герман фон Шмуц, доводився баронові рідним племінником.

* * *

Дехто з товаришів по службі чи, скажімо, з каторжан Тінжерських каменоломень, серед яких зустрічалися колишні клієнти барона, міг би підтвердити: Конрад Зануда вміє тримати удари долі. Тільки дуже уважний спостерігач помітить, як твердіють на мить риси обличчя, як здуваються, щоб відразу опасти, жовна на вилицях; і складка між бровами, дуже каверзна, якщо ви дбаєте про відсутність зморшок, наливається кров’ю, стаючи схожою на каліграфічно виписану літеру «швах».

На щастя, уважних спостерігачів, так само як товаришів по службі й каторжан, поруч не виявилося. А за мить обличчя фон Шмуца набуло звичайного, замкнено-буркотливого виразу. Він відклав список і задумався, втратив на якийсь час будь-який інтерес до навколишнього.

Судячи з усього, в момент нападу чудова шістка перебувала в Білій залі. Звідти гості зникли — живі або мертві. Якщо відкинути версію «внутрішньої» бійки, виникає інший варіант: у пожильців була якась спільна справа, котра, м’яко кажучи, виявилася не до смаку таємничим лиходіям. Але уявити собі справу, здатну об’єднати настільки різношерсту компанію? І логіка, і уява відмовляли категоричніше, ніж цнотлива панна — підступному спокусникові. Ну, скажіть, що спільного між повнолітньою гуртівницею, віконтом де Треццо, експертом із запорів і племінником обер-квізитора, дипломованим стратегом-універсалом?!

— Усі вони — лицарі Ордену Зорі, пане барон. Квестори цього сезону.

Барон обернувся так рвучко, що повітря довкола нього, здавалося, закрутилось маленьким смерчем.

— Хто пропустив?!

Запитуючи, Конрад демонстративно дивився повз струнку пані середнього віку, яка проникла в готель вочевидь недозволеним, не сказати б злочинним шляхом. Мало того, що якийсь тюхтій з лікторів проґавив гостю; мало того, що ця особа дозволяє собі переривати чужі міркування, то вона ще й вища за барона на цілі півголови! Незважаючи на підбори й гордовиту поставу фон Шмуца! Правда, замшеві черевички незнайомки також мали досить солідний підбор, а капелюшок — тулію у формі башточки, але хіба в цьому справа? Хтось зараз поплатиться за неуважність! І обер-квізитор знає, хто саме: он треться у дверях, бельбас, пітніє від страху.

— Прошу вас, не гнівайтеся. У лікторів не було вибору.

— Он як, пані? Не було вибору?!

Лютий погляд пропав даремно: дама посміхалася без виклику, але з гідністю.

— Звісно, ваша світлосте. Дозвольте відрекомендуватися: Генрієтта Кукіль, м. н. к., вігіла Тихого Трибуналу.

Вона зняла нитяну рукавичку, простягла баронові витончену ручку. З доволі посереднім, зауважимо, манікюром. І лак з дешевих. Цілувати нахабі руку, тим більше недоглянуту, барон не збирався, а обмінюватися з дамою, нехай навіть магічкою найвищої кваліфікації, рукостисканням — поганий тон. На жаль, для процедури верифікації повноважень не існує ні чоловіків, ні жінок.

— Конрад фон Шмуц. Всевидющий Приказ, обер-квізитор першого рангу.

Долоня у вігіли виявилася твердою — і при цьому теплою, майже гарячою. Мана через край хлище? Барон знав, що зараз має відчути Генрієтта у якості гарантії дійсності чину та рангу співрозмовника. Легкий, схожий на укус кропиви, опік пучка різок і потрійний укол вкладеної в них сокирки. Квізиторські стигмати — не найприємніша у світі вірча грамота, зате підробка виключена. Стигмат співробітникам вищих рангів наколювався під наглядом одного з трьох знаменитих «колачів», королівських кобників-графологів: Героніма Баска, Жан-Поля Індички та Петруччіо Брігелло, авторів спільного шрифтового триптиха «Корабель худих у гавані Арнольфані».

Ага, спрацювало. Поморщилася.

У відповідь на лівій щоці вігіли проступило невидиме досі клеймо: по-особливому перехрещені дві стилізовані літери «Т». Знак Тихого Трибуналу. Вважалося, що поєднання двох «Т» утворить спрямоване вгору вістря меча, і під ним — хрест. Символ караючої зброї та перехрестя людських доль. Барон, на жаль, нічого подібного в емблемі не вбачав, як не намагався (а намагався неодноразово). Хрест, на його погляд, виходив убогий; на перехрестя доль не тягнув. Та й верхній кутик з вістрям меча не асоціювався. Максимум — двосхилий дах будиночка, як його малюють діти.

Що вони про себе думають, ці віги? Невсипущі? Напустили туману, висмоктали з пальця безліч прихованих значень у простих двох літерах — а насправді… Спати більше треба! Якщо вірити медикусам, для здорового глузду дуже корисно.

— Радий знайомству, колего.

Короткий офіційний уклін: строго за Статутом, ні на волосинку нижче.

— Навзаєм, колего.

Сухий укорочений реверанс: точна копія поклону в дамському варіанті.

«І все-таки, чому лікторам звеліли не повідомляти про подію в Трибунал? Хотіли виграти час? З якою метою?!»

— Ви затрималися, колего. Дозвольте запитати: чому? Слід холоне, самі розумієте…

— Поділяю вашу стурбованість, колего. Але сезонні збурення в Найвищих Емпіреях завадили волхвам-локаторам відразу зафіксувати критичний викид мани. Поки картина прояснилася, поки локалізували місце…

Барон вдоволено кивнув:

— Отже, викид мани все-таки був. Та ще й критичний. Я так і думав.

— Можу вас запевнити: був. Рівень я зараз уточнюю. У кожному разі, це означає, що справа має бути у провадженні Тихого Трибуналу як злочин