Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

І з несподіваною теплотою посміхнулася Германові:

— Не бійся, командоре, не схибимо. Вчуємо, виманимо й горло вирвемо. По-нашому, по-дівочому.

Посмішкою у відповідь Герман подякував дівчині за добре слово. Зараз кожне підбадьорливе слово на вагу золота. Адже це перша справжня кампанія стратега. Він за будь-яку ціну зобов’язаний домогтися успіху! І не тільки тому, що квестори довірили йому свої життя. Є дещо незрівнянно значиміше! Чотирирічний цикл добіг кінця, і тепер від них залежить: чи впаде Цитадель, чи прийде кінець тиранії Чорного Аспіда? О, у мріях Герман уже бачив, як, немов зачаровані, біліють вугільно-чорні стіни Цитаделі, як злітає над вежею переможний прапор Ранкової Зорі, а вранішнє сонце щедро золотить прапор переможців і крізь знівечену, обпалену, розтріскану землю пробивається перша зелена парость.

Ось мета, гідна дворянина й патріота!

І нехай сміються циніки, тицяють пальцями дурні, глузують обивателі, проклинаючи «мзду на рівновагу» і прагнучи позбутися безглуздих, за їхніми куцими мірками, витрат — не їм, нудним і гідним жалю, судилися високе життя й велика честь!

— Тривога, пані та панове… Овал Небес! До бою!

Кристофер не змінив пози, залишився біля вікна. Але руки некроманта ожили, зарухалися в таємничих пасах, а плечі під хламидою поширшали, здійнялись горбами м’язів, рідко властивими магам його профілю, що не визнають «Нихонової школи». Некрот ще тільки почав говорити, а Агнешка вже вислизнула з обіймів злодія і тепер виверталася із сукні; а здавалося — із самої себе. Як блискавичний Джеймс опинився біля дверей з рапірою та дволезною дагою в руках, командор не встежив.

— Овал Небес! — встиг повторити маг, перш ніж гримнуло по-справжньому.

Із тріском вилетіла віконна рама, обсипала некроманта дощем гострих, як лезо, скалок. У кожній з них палало багряне полум’я. Порив вітру промчав по залі, гасячи свічки. Герман рвучко пригнувся; наступної миті арбалетний болт, глухо ухнувши, зніс зі стіни шандал над головою стратега. З долонь Кристофера зірвалося ґроно зеленавих виноградин, віялом розсипалось у нічній пітьмі; майже одразу некрот охнув і купою ганчір’я осів на підлогу. Агнешка загарчала. Хижий силует виник у вікні, зупинив стрибок вовкулаки, і обоє покотилися по битому склі.

Двері вивалилися, і Джеймс Рівердейл, засміявшись, зустрів гостей сталлю.

LIBER І

КОНРАД ФОН ШМУЦ,

ОБЕР-КВІЗИТОР ВСЕВИДЮЩОГО ПРИКАЗУ

CAPUT І

«А В ЦЬОМУ ГОТЕЛІ З ПІДЛОГИ ДО СТЕЛІ — ВЕСЬ ШЛЯХ ВІД ЗЕМЛІ ДО НЕБЕС…»[1]

— Дозвольте вашу ручку! Вашу дорогоцінну! Сюди, сюди, на подушечку…

— Тримайте. Пальці розпарилися?

— Дивовижні пальчики! Чудові! Як нігтик робимо? Лопаткою, списиком?

— «Гусячим яєчком». Кутикулу не видаляти, зсунути кипарисовим шпателем. І край нігтя по обідку — білим лаком.

— О, ваш смак, як завжди, бездоганний! Основний лак — «Палевий перл»?

— Ні, «Перлистий іній».

— Чудово! Почнемо, почнемо…

Поки досвідчений цирульник-нігтяр займався його пальцями, барон Конрад фон Шмуц уважно, не сказати б прискіпливо стежив за другим цирульником — стригунцем, що обслуговував службову перуку барона. Майстер скінчив завивати буклі, легко закріпив косу на золотому дроті й зараз, вправно орудуючи шпильками та обручем, надавав перуці форми. Поруч чекали своєї черги пудрениця, помада для волосся, зварена з ведмежого жиру з геліотропом, та срібна брошка — самка грифона розпростерла крила над гніздовищем.

Суворий погляд барона потеплішав і пом’якшав.

Цирульня «Іридхар Чиллал», заснована однойменним куафером, втікачем із Лa-Ланга, засудженим на батьківщині до зміїної ями довічно за спотворення вигляду царствуючої особи, славилася на всю Реттію. Працювали тут віртуози, здебільшого нелегали. Хазяїн, вихований у східній суворості, регулярно нагадував працівникам про принади зміїних ям і вічну правоту клієнтів, тож скаржитися не доводилося.

А яка тут водилася огіркова олія!

А яких п’явок ставили до скронь і на зап’ястки!

Думка про п’явок дивовижним чином нагадала баронові про призначену на сьогодні дуель із зухвалим корнетиком Лефевром, названим сином полку кінних пращників. Шмаркач, молоко на губах, ріденькі вусики, а туди ж! Уголос, в офіцерських зборах, розмірковувати про переваги та недоліки працівників Всевидющого Приказу, применшуючи перші й без міри перебільшуючи другі… Нахаба зволив зневажливо відгукнутися про розкриття «Справи мокрого виродка», за яку Конрад, обер-квізитор огульно знеславлюваного Приказу, одержав перший ранг і подяку від прокуратора Вільгельма Цимбала. Мовляв, буйного маніяка, спійманого на гарячому, при вчиненні опору, зарубає кожен бовдур! А якщо ти не бовдур, як більшість Всевидющих, то будь ласкав узяти живцем і кинути до буцегарні! Рубати ми всі вміємо…

І корнет багатозначно опустив долоню на ефес шаблі.

«Хлопче! — сказав йому барон, не звертаючи уваги на шум зборів, які почасти поділяли сміховинні погляди шмаркача. Падіння моралі давно не дивувало Конрада фон Шмуца. — Коли наступного разу я братиму маніяка, я неодмінно звернуся до вас за порадою. Оскільки сам у теорії не мастак, бо віддаю перевагу сухій практиці. А от вам, як і вашим товаришам по службі, котрих минулої осені неабияк відколошматили ятричанські кожум’яки, я б рекомендував якомога рідше розмірковувати про чиюсь компетентність…»

Шкода, наступні пасажі, справжні перли красномовства, так і не пролунали. Корнет збуряковів, пожбурив у голову барона кухоль із грогом, промахнувся й довів справу до дуелі. А оскільки нанесення тілесних ушкоджень працівникам Всевидющого Приказу каралося стратою через заморожування, баронові довелося відіслати посланця до спецарсеналу — замовити «секундантів». Шаблі-торохтілки, єдина зброя, з якою квізиторам усіх рангів дозволялося виходити на поєдинки честі, без попереднього замовлення на руки не видавалися.

«Завтра ввечері, хлопче, — тоном, здатним заморозити вискочку без суду та слідства, кинув обер-квізитор. — У час Бабака, коли сонце сідає; біля обителі Веселих Братів. І прошу не спізнюватися, я вам не дівка на виданні…»

Корнет чекати до завтрашнього вечора не хотів, але його, зв’язавши й кинувши в куток, умовили розумніші товариші по службі. Навряд чи родині Лефевра було б приємно зберігати в родовому склепі крижану статую хлопчиська, щодня стежачи, щоб не розтанула…

— До вас кур’єр, ваша світлосте!

Голос цирульника вивів Конрада із задуми. Є народна прикмета: кур’єр у вихідний — чекай неприємностей. А народ, він даремно не скаже.

— Депеша? Усне послання? — допитувався барон з очевидним роздратуванням.

— Депеша, ваша світлосте.

— Нехай увійде й зачитає.

— Вголос?

— Звісно, вголос.

— А якщо там службові таємниці? — нігтяр розхвилювався й навіть зробив баронові трішки боляче, смикнувши шпателем.

На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата, виколотого в улоговинці між великим і вказівним пальцями правої руки Конрада. Звісно, на щастя не для