Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

— Але опис треба скласти негайно! По гарячих слідах!

— От і скажіть про це панові обер-квізитору. Скажіть! Ви — особа офіційна і маєте повне право… Бити офіційних осіб по обличчю не дозволено нікому…

— Посторонися!

У двері протиснувся прибитий капітаном служака, несучи в руках цілу купу мішків різного розміру. За бажання можна запакувати півготелю як речові докази. Барон поморщився: запопадливість повинна мати межі. Інакше вона наближається до глупоти і стає приводом для глузувань. А він терпіти не міг, коли сторонні брали на кпини співробітників Всевидющого Приказу.

У спец-арсеналі Конрадові якось пригрозили, що перестануть видавати «секундантів» для дуелей.

— Підійдіть сюди. Вздовж стіни, акуратно! Нічого не торкайтеся, крім того, на що я вам вкажу. Запакуйте ось це… і ось це… і ще…

— Ваша світлосте! Я зобов’язаний включити ці предмети в опис! Щоб учинити позов відповідно до параграфа…

Чесно кажучи, стряпчий набрид гірше за муху в Спасівку. Кому він збирається вчиняти позов? Невідомим зловмисникам? Гільдії Готельєрів?! Але з позиції закону він правий, і нічого страшного не станеться, якщо пан… як його? Терц? — внесе в опис речові докази, що вилучаються. Отже, що ми долучаємо до справи? Розчавлену свічку, оплавлену скалку скла та срібний ґудзик. Останній, судячи з чеканки, належить комусь зі зниклих безвісти гостей, а ніяк не хазяїнові готелю.

— Прошу дуже.

— Красно дякую за сприяння, пане обер-квізиторе.

Ґудзик стряпчого засмутив. Він з явним небажанням визнав, що до опису зіпсованого майна його включити ніяк не вийде. Хіба що до опису зіпсованого чужого майна. А це придасться лише при оформленні спадку родичами зниклих пожильців.

— Тіпун вам на язик! — не стримався Конрад.

Той не відповів. Схоже, крючкові обіцяно частку від суми позову.

Завершивши первинний огляд і вказавши лікторові, що з доказів варто забрати, барон рушив до виходу з зали.

— Хвала Вічному Мандрівцеві! Ви закінчили! Пане Терц, приступайте. Я вже послав по столяра, і щойно ви впораєтеся…

— Не поспішайте, голубчику. Якщо стряпчого я ще ладен терпіти тут — звісно, у присутності лікторів — то зі столяром вам доведеться зачекати.

— Чому, ваша світлосте? Як же так?! Адже ви закінчили?

— Ні, — сухо кинув Конрад і вийшов з камінної зали в хол, супроводжуваний по п’ятах збудженим хазяїном.

Дорогою він думав, що зовнішня комісія лікторату повинна відбирати в слуги закону не дубуватих гевалів, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддівських крючків, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчиків-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Ці землю носом ритимуть, а жодного загубленого ґудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природної в’їдливості, котра, якщо вдуматися, вже сама по собі неабиякий талант. А пообіцяй їм премію…

— Ваша світлосте!

— У мене є запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу відповідати коротко й чесно. Це у ваших же інтересах. Я доступно висловився?

— Куди вже доступніше, ваша світлосте…

— Чудово. Отже, чи відомо вам, що саме відбулося вночі в готелі?

— Так! Тобто, ні…

— Будьте такі ласкаві, висловлюйтеся ясніше, пане! Так, чи ні?

Барон насупився, дивлячись Трепчикові-молодшому в перенісся: ніби цвях забивав. Під його поглядом хазяїн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природі можливий такий монстр.

— Я… я чув. Але не бачив.

— Що саме ви чули? В який час?

— Близько півночі. Я в готелі ночував. У вільній кімнаті.

— Ви спали? Вас щось розбудило?

Трепчик зам'явся, тупцюючи на місці.

— Я… не спав, ваша світлосте.

— Чому? — фон Шмуц картинно підвів брову. Зазвичай це вбивало свідків наповал.

— Я… я був не сам.

— І, природно, не з дружиною.

— Ваша світлосте! Благаю! Віолета мене вб’є! Ви її не знаєте!

Здається, готельєр полюбляє скакати в гречку. Він хотів упасти баронові в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подібних витівок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Віолетою Трепчик.

— А це залежить від вас, друже мій. Від вашої відвертості й бажання допомогти дізнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своєю прихильністю?

— Куховарку, ваша світлосте.

— Її я допитаю пізніше.

— Насмілюся зауважити, ваша світлосте: Аничка… куховарка тобто — вона німа. Її допитати важкувато буде.

— Зате ви говіркий за двох. Розповідайте, що чули.

— Ох, чув! Упаси Вічний Мандрівцю таке двічі почути! Спершу репетувати почали. Репетують і репетують, а слів не розібрати. Потім грім ударив, із чистого неба. Ударив, значить, упав і давай качатися у нас під вікнами! Тріск, гуркіт, скло, чую, б’ється — а воно, знаєте, яке дороге?! Скляр Дорфман три шкури дере, гадюка, я вже з ним і торгуюся, і по матінці…

— Скляра облишмо. Що ще чули?

— Залізо дзенькало. Лайка, лемент, і вив хтось. Моторошно, немов на небіжчика… І ще вони сміялися.

— Хто — вони?

— Не знаю, ваша світлосте. Грім, тріск, лайка, а вони сміються. Аж мороз поза шкірою… А потім замовкли. Не до сміху стало, либонь.

— Що ви робили в цей час?

— Вам би все насміхатися, ваша світлосте! Що ж тут зробиш, коли таке страхіття?! Замкнулися ми з Аничкою на засув і від страху тремтіли! Вона хоч німа, а все чує…

— Добре. Далі що було?

— Далі? Все. Тобто, нічого. Стихло далі. Ще начебто віз від готелю від’їхав. Може, й не один. Я до ранку почекав, а як розвиднілося, вибрався подивитись. Нижня Мамо! Погром і чисто жах! Та ви самі бачили, ваша світлосте. Ну, я відразу хлопця у Всевидющий Приказ відправив: доповісти про подію. Стряпчого викликав: збитки описувати. Лихо моє та біда, значить…

Барон зміряв Трепчика поглядом і вирішив від уточнюючих запитань утриматися.

— Як мені повідомили, зникло шість ваших пожильців. Це вірно?

— Чиста правда, ваша світлосте. Усі, хто був, і пропали.

— У якому розумінні — всі?

— Ну, всі, хто в готелі жив. До одного.

Конрад подумав, що в «Притулку героїв» вільно розмістилося б півроти драгунів. За бажання разом з кіньми. Однак від зайвих запитань і цього разу відмовився. Зрештою, яке йому діло, процвітає Амадей Вольфганг Трепчик, чи навпаки, близький до розорення? Знадобиться — з’ясуємо.

— Постояльці записані в книгу?

— Ясна річ, ваша світлосте! У нас із реєстрацією повний ажур. Прошу вас… тут картинки, якщо ваша ласка, валяються… благаю не топтати, картинки грошей коштують…

Дивитися книгу записів, пухку й набиту даними, як горище — старим мотлохом, барон почав з першої сторінки. Його скрупульозність, не сказати б в’їдливість, багатьох дратувала, часом призводячи до нових дуелей. Можливо, саме тому Конрад досі був неодружений. Одним з небагатьох мудреців,