Відродження - Стівен Кінг

— Клас, — видихнув я.

— Спробуй тепер ти.

Я підняв руку. Спершу нічого не відбувалося, та коли я став навшпиньки, мої пальці торкнулися променя й порушили його цілісність. З-під стола знову полинуло дзичання, і знову ввімкнулися ліхтарі.

— Вийшло!

— А то, коти в манто, — сказав він і скуйовдив мені волосся.

— А що це дзижчить? Наче наш телевізор.

— Зазирни під стіл. Я ввімкну світло, щоб тобі краще було видно. — Він клацнув вимикачем на стіні, й загорілися дві вкритих пилюкою лампочки. Зі смородом цвілі (а до нього домішувався ще якийсь запах — гарячий і масткий) вони нічого вдіяти не змогли, зате трохи розігнали морок.

Я нахилився (а в моєму віці низько опускатися не було потреби) і зазирнув під стіл. Побачив там дві чи три якісь штуки, схожі на коробки, прикріплені знизу до фанери. Саме від них і йшло те дзижчання, і маслянистий запах теж.

— Акумулятори, — пояснив преподобний. — Їх я теж зробив сам. Електрика — моє хобі. І технічні новинки. — Він заусміхався, мов малий хлопчак. — Люблю їх. Мою жінку вони до сказу доводять.

— А в мене хобі — воювати з фріцами, — сказав я. А тоді, згадавши його слова про те, що це трохи недобре, додав: — Тобто з німцями.

— Хобі потрібне кожному. А ще кожному потрібне одне-два дива, просто щоб переконатися, що життя — це щось більше, ніж довга марудна дорога, якою ти плентаєшся від колиски до могили. Хочеш побачити друге диво, Джеймі?

— Так!

У кутку стояв ще один стіл, завалений інструментами, шматками дроту, трьома-чотирма розчленованими транзисторними радіоприймачами, схожими на ті, які були у Клер та Енді, а також звичайними батарейками й акумуляторами з крамниці. Ще там стояв маленький дерев’яний ящик. Узявши його, Джейкобз опустився на коліно, щоб ми з ним були на одному рівні, і витяг зсередини фігурку, загорнуту в білу мантію.

— Ти знаєш, хто це?

Я знав, бо фігура була схожа на мій люмінесцентний нічник.

— Ісус. Ісус із пакунком на спині.

— Це не просто пакунок, це акумуляторний блок. Поглянь. — Він підняв кришку блока на шарнірі, не більшому за голку для шитва. Усередині я побачив щось подібне до кількох блискучих монеток з крихітними цятками припою. — Ці я теж сам зробив, бо в крамниці чогось такого маленького й потужного не купиш. Мабуть, я міг би їх запатентувати і, може, колись так і зроблю, але… — Він похитав головою. — Не зважай.

Він знову закрив кришку блоку й переніс Ісуса до ландшафту Погідного озера.

— Сподіваюсь, ти помітив, яка синя в озері вода, — сказав він.

— Ага! Я такого синього озера ще не бачив!

Він кивнув.

— Само по собі диво, можна сказати… поки уважніше не придивишся.

— Як це?

— Насправді то просто фарба. Іноді, Джеймі, я над цим розмірковую. Коли не спиться. Над тим, що від дещиці фарби мілка вода здається глибокою.

Така дурниця здалася мені не вартою того, щоб її обдумувати, але вголос я цього не сказав. Раптом священик наче виструнчився і поставив Ісуса біля озера.

— Я планую використовувати це на зборах молоді, це буде так зване навчальне знаряддя. Але ти побачиш усе першим, гаразд?

— Гаразд.

— Ось що сказано в чотирнадцятому розділі Євангелія від Матвія. Джеймі, ти ж будеш виконувати настанови зі Слова Божого?

— Авжеж. Мабуть, так. — Мені знову стало трохи тривожно.

— Я знаю, що будеш. Бо те, що ми засвоюємо дітьми, залишається в пам’яті якнайдовше. Добре, слухай уважно. «І зараз звелів Ісус учням… — тобто наказав їм, — до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить. Відпустивши ж народ, Він на гору пішов помолитися на самоті…» — А ти молишся, Джеймі?

— Так, щовечора.

— Молодчинка. Добре, продовжимо. «…і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь!» Оце й кінець історії, хай Господь благословить Своє святеє Слово. Хороша вона, правда?

— Мабуть, так. А «озвався» — це означає «заговорив»? Так?

— Так. Ти хотів би побачити, як Ісус іде Погідним озером?

— Ага! Ще б пак!

Він щось покрутив під білою мантією Ісуса, і фігурка зарухалася. Досягнувши Погідного озера, вона не втопилася, а продовжила спокійне ковзання по водяній гладіні. Іншого берега вона дісталася за двадцять секунд чи десь так. Там був пагорб, і вона пробувала на нього вибратися, але я бачив, що от-от перекинеться. Та не встигла, бо її схопив преподобний Джейкобз. Знову засунувши руку Ісусу під мантію, він його вимкнув.

— Він це зробив! — вигукнув я. — Ходив по воді!

— Ну… — Священик усміхався, але не веселою усмішкою. Один кутик рота в нього був опущений донизу. — І так, і ні.

— Що ви маєте на увазі?

— Бачиш те місце, де він ступив на воду?

— Ага…

— Простягни туди руку. І подивись, що там знайдеш. Але обережно, не торкайся ліній електропередач, бо по них біжить справжній струм. Не сильний, але якщо ти їх зачепиш, тебе стукне. Особливо якщо рука буде мокра.

Я простягнув руку, однак сторожко. Навряд чи він міг зіграти зі мною злий жарт, як це часом любили робити Террі й Кон, але я був у чужому гаражі з чужим чоловіком і достеменно нічого не знав. Вода здавалася глибокою, але то була ілюзія, створена синьою фарбою на стінках контейнера та відблисками світла на поверхні. Мій палець занурився лише по першу кісточку.

— Ти не в тому місці торкаєшся, — зауважив преподобний Джейкобз. — Посунь руку трохи вправо. Ти знаєш, де право, а де ліво?

Я знав. Мене мама навчила. Права — це та рука, якою ти пишеш. Звісно, для Клер і Кона це правило не діяло, бо вони були, як казав мій батько, ліворукими гравцями.

Я посунув руку й намацав щось у воді. То був метал, з канавкою в ньому.

— Думаю, я знайшов, — сказав я преподобному Джейкобзу.

— Я теж так думаю. Ти торкаєшся рейки, якою пересувається Ісус.

— Це фокус! — вигукнув я. Фокусників я бачив у «Шоу Еда Саллівана»[16], а в Кона була