Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
— Не буде мені щастя без Мацека, — сказала Софія, ступаючи затверділими п’ятами по надщербленій львівській бруківці. Вона побачить свого нареченого ще один раз — коли після бою сестри почнуть забирати тіла вбитих. Світловолосий, синьоокий Емін уль-дин знову возз’єднається з польським народом, відшукавшись у загальній купі понівечених трупів, і його холодного чола, як у далекому сні, торкнуться палкі уста коханої.
Але тепер Емін уль-дин намагається не збитися: це ж так складно, писати зліва направо напівзабутими латинськими літерами. Як би я хотів бодай на хвилю перенестися до тебе, моя Софіє, змішатися з вітром, дощами, туманами, щоб прилетіти в наше місто Лева й обійняти.
На голову Мацека сів змерзлий метелик, павине око, помахав крилами, струсив дрібку пилку й полетів. Але що це? Дзвенить у вухах клич до бою.
Аркушик з листом підхоплює вітер, несе його на прадавні стіни Високого Замка, заносить убік Краківського передмістя. Тепер його ніхто не прочитає. Емін уль-дин сідає на коня, чіпляє шаблюку. Його спритна рука знесе не один десяток польських голів, посіче найбільших сміливців. Серед них виявляться й хлопчики, з якими Мацек бавився у дитинстві. Він не пам’ятає їхніх облич, але ті впізнають у розлюченому туркові поляка Мацека.
Кисмет кара. Чорна доля ясноголових турків…. Про них не стануть згадувати, замість заупокійної молитви польські яничари почують слова прокльону.
А Мендель Коен читає в книзі, що настане час, коли зникнуть війни й усі люди стануть братами. Він підходить до вікна.
Десь неподалік гримлять гармати, кричать люди, сизий дим від пороху стелиться небом. З жахом єзуїт Несвіцький побачить, як син рабина відривається від підлоги й вилітає у височінь, що раптово прояснилася.
Але, чи то Мендель забув вимовити якесь слово, чи то не вистачило йому вмінь, тільки політ його урвався. Мендель упав на кам’яний тротуар і розбився на смерть. Кров його потекла по сірій бруківці.
Єзуїт приніс вмираючого Менделя назад і, почавши хрещення, відрізав великими ножицями непокірні чорні пейси Менделя Коена, сина Нехемії Коена й правнука Давида Алеві, що так і не став єврейським мудрецем, асом Каббали. Протяжно гуділи голоси хлопчиків у світлих балахонах, що співали нахаму, нахамуамі — утішайте народ мій, утішайте.
Раббі Нехемія Коен і Леві Михаель Цві поруч, пліч-о-пліч, сиділи всі сім днів жалоби, «шиви», посипаючи попелом із грубки брудні голови. Вони порвали на собі одежу, зняли взуття й голосили.
Менделя Коена, що отримав християнське ім'я Бенедикт, поховали на Личаківському цвинтарі, поруч із католиками, яких той ніколи не шанував. Зажурений патер Несвіцький замовив у кращих львівських майстрів розкішний надгробок: білий мармуровий ангел, спираючись на хреста, довгим крилом витирає ненавмисно набіглу сльозу. Риси обличчя ангела нагадують Менделя.
Євреї ніколи не відвідують цієї могили, тільки невтішний батько, раббі Нехемія Коен, приходить сюди поплакати глупої ночі. В жодній єврейській хроніці не знайдете згадки про те, що в раббі Нехемії Коена, батька дванадцяти дітей, був син Мендель.
— Народ мій зостався невтішений, — сказав Шабтай, дивлячись у вузьке вікно вежі Балшіга. Звісток від Леві не було.
Львівська битва, що подарувала християнській Європі зайві 400 років, тривала довго. На що будуть витрачені ці зайві 400 років, не знав навіть Ян Собєський.
22. Покута раббі Нехемії Коена. Вірменська служба доставкиКоли родина Коенів оплакувала безглуздо загиблого Менделя, раббі Нехемія ризикнув провести всі сім днів жалоби разом з Леві, винуватцем синової смерті. Непримиренний ворог Шабтая Цві, львівський рабин Коен у приватній бесіді навіть шкодував, що 1666 року розіграв перед султаном дешеву комедію, яка призвела до непоправних наслідків.
— Це було так, — тихо зізнався Леві Нехемія, сидячи в розірваній сорочці на брудній, посипаній попелом з грубки підлозі. Губи його були мертвотно бліді, лице жовте, борода за ці дні посивіла ще більше. — Рано-вранці я покликав першого-ліпшого турка, що мені трапився, і дав йому золотий динар за турецьке вбрання з тюрбаном. Переодягнувшись, побіг просити аудієнції в султана. Це обійшлося мені ще в десяток золотих монет.
— Справа державної важливості, світло правовірних! — сказав я до нього. — Дозвольте відкрити очі на злочини мого одноплемінника, ізмірського рабина Шабтая бен Мордехая Цві?
— Дозволяю, знехтуваний єврею, — відповів мені султан.
І я наговорив йому… Г-споди, чого тільки я не наговорив! І що Шабтай Цві чорнокнижник, і що він віддав турецький престол своєму братові Елі, збираючись скинути султана, і що він закликає всіх євреїв їхати до Єрусалима, де на руїнах мечеті Омара обіцяє за три дні звести юдейське святилище, Бейт-ха-Мікдаш…
— На руїнах, кажеш? — султан мене ледь за плечі не схопив, щоб душу витрясти, — на мечеть Омара посягнув?
— Так, — кажу, — він ще раніше в Єрусалимі пробував се зробити, кричав як навіжений: зруйную все дощенту, каменя на камені не залишу!
А позаду мені у вухо сичить єврей, Хайяті-заде — тварюко, падлюко несосвітенна, мовляв,
