Зворотний бік темряви - Дарунок Корній

випадково, але хто слухатиме чужинку? Бо прадавні закони беріг не тільки час, їх пам’ятали та дотримувалися люди. Неври не любили, коли в розмірений ритм їхнього життя втручалися чужинці. Майже ніхто з чужих сюди не заходив. Бо добре пам’яталися старі часи, коли вільно сновигали між світами взад-вперед різні поторочі, приносячи в Невридію багато сум’яття. Можливо, було щось і позитивне, та воно знівельовувалося під дією негативу. Нові традиції чи нові віяння породжували розгубленість у головах неврів, які вже мали встановлений світогляд, віру, філософію, творили самобутній світ, і чужинські закони та традиції могли тільки нашкодити. Тому вхідну браму в Невридію, на прохання старійшин світу Білих Вурдалаків, Рать Голів світів вирішила запечатати. І тепер, щоб потрапити до Невридії, потрібно або бути невром, або мати спеціальний дозвіл.

Дозвіл на входини – то ціле дійство. Приносилася жертва з вогню та води на жертовнику. Палився вогонь, розпалений від блискавки. Інколи доводилося довгенько чекати. Однак традиція є традиція. Той вогонь вважався небесним, тому священним, як і вода з того дощу, що проливався в день, коли вдаряла блискавка. Якщо вогонь горів рівно, не вирував – знак вважався добрим, тобто людина може зайти. Потім вода лилася на вогонь, гасячи його. Отут слід було старійшинам дивитися добре. Якщо мало шипіння від гасіння і дим розвіється швидко, Невридія приймала чужинця, даючи обіцянку батьку Роду поводитися з ним чемно, якщо тільки він шануватиме закони світу Білих Вурдалаків. Коли ж знаки були зловісними, тобто багаття горіло нерівномірно, поривчасто, гілля недобре тріщало у вогні, язики полум’я розбігалися хто куди, а потім ще й дим від загаслого шматувався та вода зловісно шипіла, це було прикрою ознакою: слід остерігатися такого гостя, і його не впускали у Невридію.

Птаху впустили. Батько Род хотів, щоб вона увійшла в цей світ й отримала те, за чим прийшла. Звичайні неври довго вважали її посланцем якогось із сусідніх племен. Термін «сусідні світи» тут майже не вживався. Для чого засмічувати голову різним непотребом? Неврам вистачало їхньої віри та філософії. Пригадує, як одного разу надто палко сперечалася з Миросладом, наводячи аргументи щодо вищості світлих безсмертних. Той скептично відмахнувся: «Ви – дві руки одного велета. З одної галявини ягоди». Переконати його в протилежному не могла. Ох, ця його любов до примовлянок!

«Вищість духу не робить тебе вищою від найнижчої травинки».

«Щоб стати кращою, важливо знати не лишень те, що та як слід робити, важливіше пізнати інше – чого не слід робити».

«Ти, безсмертна жінко, на початку дороги. Ти, як нерозумне маля, наразі заковтуєш все, що тобі дається. Коли зрозумієш, що не все годиться для поживи, – станеш такою ж мудрою, як неври».

І вона, очевидно, стала непоганою ученицею. Дух Невридії поволі та впевнено наповнював її своєю сутністю. Вона споживала його пригорщами, зовсім не опираючись, навіть забуваючи інколи, що це тимчасово, що доведеться повертатися в реальний світ Яровороту. Так, вона була молодою і надто запальною. Вміла захоплюватися аж до самозречення. Бо раптом ще вчора ненависний світ Невридії став перетворюватися на ідеальний. І наступив такий момент, коли вирішила назавжди залишитися у світі Білих Вурдалаків. Бо, на відміну від Мирослада, що мав тут лишень статус смертного старійшини та Учителя, отримала визнання від усього роду неврів, які називали її Птахою-Магурою, а найчастіше «тією, що говорить прамовою». Це надавало ваги і їй, як людині, і її вчинкам. Звичайно, Учителю Миросладу це не сподобалося.

Мирослад повернувся з полону андрофагів разом із іншими полоненими наступного ж дня після здійсненого Магурою ритуалу вороття. Повернулися всі ті, кого андрофаги не встигли з’їсти. Після цього «та, що говорить прадавньою мовою» перестала бути для неврів чужинкою. Із нею радилися, з нею ділилися переживаннями, образами, власними знаннями. Із часом звичаї та обряди неврів для Птахи стали рідними. Навіть з лісом вона навчилася правильно вітатися. І вже будучи в інших лісах, в інших світах продовжувала говорити завченими у Невридії словами:

– Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме!

– Дякую тобі йменням Сварожого кола за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!

І завжди ліс, Зелений Шум, радісно відповідав їй. Може, він не мав душі, але мав дух, і ліпше мати згоду з тим духом, аніж настороженість чи неприязнь. Вона зуміла домовитися з ним, стати своєю. О, так! Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою.

І навіть з невритянським болотом вона зуміла домовитися. Ні, воно не стало її приятелем, однак тут вона зрозуміла доволі просту істину: повага та дружба не завжди синоніми. Часто повага залишається тільки повагою, і цього цілком достатньо, щоб вижити.

Для неврів болото – це не безвихідне тванисько чи безпросвітна безодня. І шанують його неври не менше, аніж ліс. Болото – то цілий світ зі своїми мешканцями, друзями, ворогами. І воно має дороги, стежки, безодні, западини, острови. Так, і в лісі, і на болоті слід завжди бути напоготові. Відчувати наближення небезпеки, вміти чути землю, воду, повітря, дихання землі. Зуміти відкрити своє серце настільки, щоб світ захотів з тобою говорити.

Одного разу вона спостерігала за вовчим лігвом у лісі. Один з юних вовків був смертельно поранений. Мати-вовчиця з усіх сил зализувала своїй дитині рани, але тій не ставало легше. Маля було приречене. Воно скавуліло та ревло від болю. Дивитися на муки дитини було нестерпно. Птаха жаліла вовчицю, співчувала їй. І тоді мати-вовчиця, яка понад усе любила своє дитя, зробила те, чого юна Птаха не всилі була прийняти та зрозуміти. Мати-вовчиця вбила свого смертельно пораненого сина. Вона відібрала в приреченого життя, але вона звільнила дитя від мук.

То любов – не тільки вміння дарувати життя? Тоді себе запитувала і зараз час від часу запитує… Досі не знайшла відповіді.

Так, вона вільно почувала себе у світі неврів після випадку з андрофагами. Учитель Мирослад продовжував бути її Вчителем. Здавалося, на нього не дуже вплинуло знання того, що це вона допомогла йому вибратися з полону. Він і далі трохи зверхньо до неї ставився, називаючи «недолугою дівкою, яка ніяк не віднайде свого тотему». Це її трохи зачіпало, але доброзичливе ставлення милогородців компенсувало біль від невдач. Мирослад і далі продовжував посилати її «на науку» до лісу, говорячи, що тільки там вона зможе віднайти свою хижу сутність. Бо крила вже має, ті відкрилися їй. І вона