Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн
Нараз чаклун засміявся і, повернувшись обличчям на північ, сказав:
— Отже, пастух таки посадить Моредового нащадка на законний трон! Ну хто би міг подумати!
Якийсь час він сидів мовчки і дивився, як напнуте полотнище вітрила жевріє в останніх променях сонця, що ховалося за обрій.
— Ні, я більше не повернуся ні у Хавнор, ні на Роук, — прошепотів Гед. — Настав час припинити ці ігри у всемогутність. Годі бавитися старими іграшками, треба рухатися далі. Я повернуся додому. Мені страх як кортить зустрітися з Тенар. І з Оґіоном. І досхочу набалакатися з ним, доки він живий, сидячи в його хатині на скелі Ре-Альбі. Я мрію знову зійти на вершину Ґонту, поблукати черленими осінніми лісами. Немає королівства кращого, ніж ці ліси! Пора вже мені вирушати туди. Без зайвих слів. Самотою. І там я, можливо, зумію нарешті осягнути те, чого не зміг осягнути ціною своїх подвигів.
Призахідне небо палало несамовитою пишнотою багряних барв, навіть море здавалося рубіновим, а вітрило над човном — ясно-червоним, наче кров. Але зрештою світ поволі запнувся чорною повстю ночі. Арен міцно спав, а його старший товариш сидів на кормі, вдивляючись у темінь. Зірок на небі не було.
СЕЛІДОР
Прокинувшись уранці, Арен зрозумів, що Гед виконав свою вчорашню обіцянку — вдалечині перед носом "Світозора" й справді простиралися низькі, огорнуті блакитною імлою береги Селідору.
Зненацька із надр його пам'яті виринули стіни Тронної зали у рідній Берилі — їх прикрашали велетенські мозаїчні зображення Півночі та Заходу Земномор'я, і облямований золотою смужкою острів Енлад був точнісінько над королівським троном. Арен чудово пам'ятав цю карту, бо сотні разів розглядав її у дитинстві. Північним сусідом Енладу є острів Оскіль, західним — Ебоскіль, а південніше від них розташувалися острови Семел і Пельн. А далі починалося море, викладене блідою блакитно-зеленою мозаїкою; в морі де-не-де траплялися крихітні дельфіни та кити. Відтак, нарешті, майже в кутку, там, де північна стіна зустрічалася із західною, був острів Нарведуен, а за ним іще три менших острівці. Тоді знову стелилося блакитне море, і лише біля самого краю західної стіни, біля краю карти, знову з'являлися острови: Селідор був найбільшим з-поміж них, і за Селідором уже не було нічого.
Тож Арен легко міг уявити собі круглясті обриси острова із великою затокою майже посередині берегової лінії. Одначе до вузького гирла затоки було ще надто далеко, а тому подорожани пристали до берега, кинувши якір у затишній бухті на південному краю острова. Новий день щойно починався.
Так закінчилася їхня велика гонитва від далекої Дороги Балатрану до найзахіднішого з-поміж островів Земномор'я. Непохитна земна твердь спершу навіть здалася мандрівцям дещо незвичною — надто довго вони провели у морі.
Гед вибрався на невисоку, порослу травою дюну. Її гребінь нависав над крутим схилом, наче карниз — чіпке коріння трави не давало йому обвалитися. Стоячи на вершині видми[10], маг пильно оглянув північну і західну частину моря. А от Арен іще на деякий час затримався у човні: по-перше, щоб узутися в чоботи, бо досі ходив босоніж, а, по-друге, щоб узяти зі скрині свій меч. Цього разу юнак, не вагаючись, причепив зброю до пояса. А тоді й собі подався до Геда, щоби згори оглянути тутешні околиці.
Десь на півмилі вглиб острова тяглися приземкуваті дюни, за ними бовваніли густо зарослі очеретом озерця, а ще далі, аж до обрію, виднілися пустельні жовто-бурі пагорби. Селідор був прекрасним і цілковито безлюдним. До того ж на цьому пустельному суходолі не було жодної тварини, а на зарослих очеретом озерах не гніздилися ні чайки, ані дикі гуси.
Мандрівці спустилися внутрішнім схилом дюни, а відтак шум прибою і виття вітру залишилися за гребенем піщаної стіни. Навколо запала цілковита тиша.
Вони опинилися у невеликому, вистеленому білим піском, виярку — то був справді чудовий прихисток, над яким сходило тепле ранішнє сонце.
— Лебанене, — сказав чаклун, який тепер називав Арена лише його Істинним ім'ям, — я цілу ніч не спав, тож тепер мені неодмінно треба відпочити. Залишайся біля мене і будь напоготові!
Гед приліг на осонні, бо в затінку ще було прохолодно, закрив рукою очі, зітхнув і заснув. Арен сів на землю поруч із магом. Було тихо. Звіддаля долинало лише приглушене відлуння прибою.
Зненацька Арен побачив у небі якусь істоту, яка спершу здалася йому орлом, що ширяє у піднебессі. Але то був не орел, а дракон. Він пролетів над ними одне коло, завис у повітрі, а тоді, склавши золотаві крила, каменем шугонув униз, із пронизливим свистом розтинаючи повітря. Ящір приземлився на вершину дюни, встромивши в пісок могутні кігті.
Дракон спустився трохи нижче по схилу й промовив:
— Аґні Лебанен.
Випроставшись на повен зріст між драконом і Гедом, Арен відповів:
— Орм-Ембар.
Тепер меч більше не здавався йому важким. Гладеньке руків'я було дуже зручним — юнак тримав його впевнено, міцно стискаючи у правиці. Предковічна сила меча стала союзницею Арена, адже він нарешті зрозумів, як користуватися цією зброєю задля загального добра. Тепер це був його меч.
Дракон знову заговорив, але Арен не розумів його. Він озирнувся на Геда, якого не розбудив ані страшний гуркіт крил, ані голос дракона, і відповів:
— Мій повелитель стомився. Тепер він спить.
Почувши це, Орм-Ембар сповз іще нижче і зібгався калачиком на дні виярку. Високе сонце освітило лускаті боки дракона, і він весь аж засяяв, так наче був зроблений із лискучої криці та золота.
А Гед і досі безтурботно спав, зважаючи на дракона не більше, ніж сплячий селянин зважає на свого гончака.
Так минула година. Аж раптом
