Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Варто було мені наблизитися, Ув-Дайгрейс прочинив двері та відійшов убік, даючи мені можливість стати поруч.

— Чого ми чекаємо?

— Зараз, — пообіцяв він. — Потерпіть трішки. Я подивився на нього, але змовчав. Дивно: лише зараз я усвідомив, що неподалік, простягни руку — доторкнешся, стоїть справжнісінький Бог, котрий колись, давно-давно, заснував династію Пресвітлих, вирішував долі світу… та й нині, власне, впливає на ці долі. І як же, мабуть, боляче йому залишатися простим оповідачем після всього, що трапилося!

Ув-Дайгрейс хитнув головою:

— Не треба. Жалість — скарб жебраків. А я не такий, навіть якщо і здаюся на перший погляд нещасним та всіма забутим. Повірте на слово.

— Утім, — додав він, — вірити на слово, навіть Богам, ви, люди, не схильні. Ось вам доказ.

Ув-Дайгрейс дещо театрально здійняв догори руки… але я не звинувачував би його за це.

В кінці коридора щось заворушилося. Воно поступово наближалося до нас, і я з жахом зрозумів: це мій старий знайомий.

Нечітка біляста постать.

Я трохи відсунувся назад, але Бог Війни поклав руку мені на плече:

— Не бійтеся. Ви вже зрозуміли, хто це. Він прийшов, аби попрощатися. І, до речі, не один.

Лише зараз я помітив, що слідом за першою постаттю до нас наближаються інші. Їх багато, дуже багато.

Постаті пливли у повітрі, то підіймаючись до стелі, то спускаючись до підлоги, а то й зависаючи десь посередині. Це було вражаюче видовище — мабуть, найгарніше з усього, що я будь-коли бачив. Чому? Та, певно, тому, що кожне з них, із цих примарних створінь, випромінювало спокій та привітність як до своїх товаришів, так і до нас із Богом Війни. Та вони й самі здавалися наполовину Богами, мудрими та всезнаючими, — котрі всіх люблять, все та всіх простили!

— Але… невже вони обмежені лише коридором? — запитав я в Ув-Дайгрейса з прикрістю.

— Звичайно, ні, — він невідривно дивився на них, — звичайно, ні. Просто там, далі, є прохід у інший світ, у інші… краї. Ви майже дісталися туди тієї ночі.

— Вам пощастило, — додав Бог Війни.

Утім, це я вже розумів і сам.

— Мабуть, я трохи поквапився — чи не так?

— Мабуть, так… Тепер ви впевнилися, що я не такий вже самотній та нещасний?

Мабуть, я ладен був з ним посперечатися. Коли вас так настійливо у чомусь переконують… Але, я просто кивнув. Зрештою, по-своєму він був правий.

ВІД’ЇЗД

Яскраво-жовтий гуркотливий автобус, випускаючи сизі клуби диму, зупинився перед готелем. Заглушивши двигун, він різко просигналив.

Стиха перемовляючись, ми почали спускатися сходами на перший поверх, де на нас чекав пан Мугід, оповідач «Останньої вежі» (за сумісництвом — її власник, хоча про це, певно, мало хто підозрював).

— Отже, панове, — урочисто мовив він, коли всі зібралися, — від імені дирекції я прощаюся з вами. Зізнатися, мені було приємно оповідати для вас.

Напевне, ми ніколи більше не побачимося — у вас свої шляхи, інші краї очікують на вашу появу. Але сподіваюся, мої оповіді принесуть вам користь. А навіть якщо і ні, коли ви лише отримали задоволення — що з того? Це теж важливо, панове.

Прощавайте, сприймачі, — він усміхнувся та виправив себе, — ті, хто сприйняли. Ідіть. Із миром.

Притримуючи спортивну сумку, котра частково змінила вміст (замість диктофона та замальовок там лежав старовинний фоліант «Феномен Пресвітлих»), я слідом за рештою подався униз, до автобуса.

Наздогнавши пана Чрагена, всміхнувся йому:

— Послухайте, ваша пропозиція щодо роботи ще має силу?

— Так, — сказав він, запитально дивлячись на мене.

— Чудово. Найближчим часом звернуся до вас.

Я гречно вклонився та наздогнав Карну.

— Звідки це? — здивувалася вона.

— Сумка? Повернув один спільний знайомий. До речі, передавав тобі вітання — щоправда, давньоашедгунською.

Решту шляху ми здолали мовчки. Я був певен, що Ув-Дайгрейс стоїть зараз на майданчику і проводжає нас поглядом, але обертатися не став: він міг образитися.

«Благаю: Не забудь мене…»

26.01,- 21.07.98 р… Київ