Пісня Сюзани: Темна Вежа VI - Стівен Кінг
Черепаху здоровенну уяви!
На собі вона тримає світ людви.
Думає вона неспішно і ласкаво про всіх нас,
На цій думці світ тримається якраз.
І тут уже вірш підхопила і продовжила Розаліта:
На спині у черепахи правда сидить,
Вірність із любов’ю поряд видить.
Черепаха любить землю і моря,
Любить навіть дитинча таке, як я.
– Не зовсім так, як колись, ще малюком, запам’ятав я і навчив моїх друзів, – сказав Роланд. – Але доволі близько до того, за буквою і духом.
– Ім’я Великої Черепахи – Матурин, – додав Джейк і знизав плечима. – Якщо це має якесь значення.
– Ти не маєш можливості взнати точно, який зламався? – прискіпливо вдивлявся Роландові в обличчя Каллаген.
Роланд похитав головою.
– Я знаю одне, Джейк має рацію – це не наш Промінь. Якби це був наш, нічого б не встояло на сто миль навкруг Кальї Брин Стерджис. А може, й на тисячу миль, хтозна. Навіть птахи попадали б з неба, обсмалені.
– Ти говориш про Армагеддон, – тихо, тривожним голосом прорік Каллаген.
Роланд мотнув головою, проте начебто й не заперечуючи.
– Мені не знайоме це слово, панотче, але, безперечно, я маю на увазі велике руйнування й загибель. І десь, вздовж Променя, який пов’язує Рибу й Пацюка, саме це, можливо, й трапилось.
– Ти точно впевнений у цьому? – глухо запитала Роза.
Роланд кивнув. Одного разу він уже був пережив це, коли повалився Ґілеад і його цивілізація, як він тоді зрозумів, скінчилася. Тоді й пустився він берега, вирушив у мандри з Катбертом, Аланом, Джеймі та ще кількома іншими з їхнього ка-тету. Тоді обломився один з шести Променів, і, майже напевне, він не був першим.
– Скільки Променів залишилося, скільки їх ще підтримують Вежу? – спитав Каллаген.
Схоже було, що Едді вперше зацікавився чимось, окрім долі своєї зниклої дружини. Тепер він дивився на Роланда ледь не уважно. А чом би й ні? Врешті-решт, це було ключове питання. «Все в світі служить Променю» – так кажуть, хоча насправді все служить Вежі, Вежу утримують Промені. І якщо вони переломляться…
– Два, – промовив Роланд. – Залишилося щонайменше два, я гадаю. Цей, що йде через Калью Брин Стерджис, та ще один. Хоча бозна, скільки часу вони ще протримаються. Нам треба поспішати.
Едді заціпенів.
– Якщо ти вважаєш, що ми можемо вирушити без Сюзі…
Роланд нетерпляче струснув головою, ніби кажучи Едді, щоб той не клеїв дурня.
– Нам не пробитися без неї до Вежі. Наскільки я розумію, нам також не пробитися туди й без малюка Мії. Все в руках ка, і, як казали у моїй країні, ка не має ані серця, ані розуму.
– От із цим я погоджуюсь, – сказав Едді.
– Ми можемо отримати іншу проблему, – сказав Джейк.
Едді несхвально подивився на нього.
– Нам не потрібні інші проблеми.
– Я розумію, проте… а що, як цей землетрус заблокував вхід до печери? Або… – Джейк завагався, а тоді неохоче виклав те, чого саме він насправді боявся. – Якщо зовсім її обвалив?
Рука Едді метнулася вперед, він вхопив Джейка за сорочку й рвонув на себе.
– Замовкни. Не смій навіть думати про таке.
Тепер вони вже почули голоси, що долітали з міста. Либонь, знову фолькен збираються на майдані, здогадався Роланд. І вкотре подумав, що про минулий день, а тепер і про цю ніч у Кальї Брин Стерджис згадуватимуть тисячу років. Звісно, якщо так довго ще простоїть Вежа.
Едді відпустив Джейка і раптом поплескав по тому місцю на сорочці, за яке був ухопився, ніби хотів розгладити там зморшки. Посміхнувся силувано, від чого його лице набуло хворобливого старечого вигляду.
Роланд обернувся до Каллагена:
– Чи точно манні з’являться завтра вранці? Ти знаєш цю породу краще за мене.
Каллаген знизав плечима:
– Хенчик – людина слова. А от чи переконає він своїм словом інших після того, що тільки-но трапилося… От цього, Роланде, я не можу знати.
– Краще б йому пощастило, – похмуро промовив Едді. – Так буде краще для нього.
Роланд з Ґілеаду запитав:
– Хто хоче зіграти в «погляньте»?
Едді вирячився, не в змозі такому повірити.
– Нам не заснути до самого світанку, – пояснив стрілець. – Мусимо якось вбити час.
Тож вони сиділи за картами (грали в «погляньте»), і раз за разом вигравала Розаліта, записуючи рахунок на грифельній дошці; ані сліду тріумфу не помічалося на її обличчі – на ньому взагалі не відбивалося жодних емоцій, які міг би вгадати Джейк. Йому кортіло спробувати «доторк», проте він вирішив, що неправильно було б використовувати своє чуття без дійсно поважної причини. Піддивлятися, що криється за «покерним» виразом обличчя Рози, – це було б те саме, що зазирати їй під спідницю. Або підглядати, як вони кохаються з Роландом.
Тим часом гра тривала, і, вже коли почав світлішати обрій на північному сході, Джейк нарешті здогадався, про що вона весь час думає, бо й сам він думав про те саме. Від сьогодні й до самісінького кінця десь в глибинах свідомості всі вони будуть перейматися думкою тільки про ті два останні Промені.
Очікуватимуть, що якийсь з них, а то й обидва, переломляться. Чи вони будуть десь вишукувати сліди Сюзанни, чи Роза стоятиме в себе вдома біля плити, чи навіть Бен Слайтмен сидітиме на ранчо Воуна Айзенгарта в жалобі за своїм мертвим сином – усі вони відтепер думатимуть про одне й те саме: їх залишилося тільки два, а Руйначі і вдень і вночі працюють проти них, вгризаються, нищать Промені.
Скільки часу залишилося до того, як усе скінчиться? І як саме воно скінчиться? Чи вони почують всеосяжний гуркіт, коли поваляться оті темно-сірі кам’яні брили? Чи небо роздереться навпіл, мов якась благенька ганчірка, і звідти посиплються жахиська, що живуть у темряві тодешу? Чи вистачить їм часу, щоб скрикнути? Чи настане потім потойбічне життя, чи навіть Небо й Пекло будуть геть знищені падінням Темної вежі?
Він подивився на Роланда і послав йому найчіткішу, на яку тільки спромігся, думку: «Роланде, допоможи нам».
І отримав відповідь, яка наповнила його мозок холодною втіхою (ой-ой, втіха, що дарує холод, краща за повну її відсутність): «Якщо зможу».
– Погляньте, – промовила Розаліта і виклала свої карти. Вона зібрала Жезли – це вже само по собі високий клас, – і все вінчала Дама Смерті.
ЗАСПІВ:
Комала-кам-ком!
Ось молодик з револьвером,
Він утратив свою милу,
Коли вона кинулась бігом.
ВІДСПІВ:
Комала-ком-один!
Слід