Пісня Сюзани: Темна Вежа VI - Стівен Кінг

– Відпусти, – промовив він. – Що сталося, те сталося.

– Ка, – гірко погодився Джейк.

– Кай-єт, ка, – підтакнув Юк, не підводячи морди.

– Амінь, – проказав Джейк і розсміявся.

Від цього сміху війнуло тривожним холодком. Джейк витяг «рюгер» з саморобної кобури і подивився на нього.

– Цей револьвер пройде, бо він родом з того боку. Так каже Роланд. Та й інші, мабуть, теж, бо ми не стрибатимемо у тодеш. А як ні, то Хенчик сховає їх у печері, а потім ми за ними, може, ще повернемось.

– Якщо ми потрапимо до Нью-Йорка, – сказав Едді, – там повно зброї. Ми собі знайдемо.

– Не такої, як у Роланда. Я збіса сподіваюся, що мій пройде. Жодної зброї не залишилося в жодному зі схожих на цей світів. Гадаю, так.

Едді тримався такої ж думки, але не вважав за потрібне її висловлювати. У місті прогриміло, і потому настала тиша. Вщухає гуляння. Нарешті вщухає. Завтра, безперечно, сьогоднішнє поголовне святкування продовжуватиметься цілий день, але вже поменшає п’яних, а притомних побільшає. Роланда з його ка-тетом чекатимуть, щоб привітати як почесних гостей, але, якщо боги творіння виявлять свою ласку і двері відчиняться, їх тут уже не буде. Уполювати Сюзанну. Відшукати її. Геть з голови полювання. Це буде пошук.

Ніби прочитавши його думки (а він дійсно був здатен на це, бо вельми чутливий), Джейк промовив:

– Вона ще жива.

– Звідки ти можеш це знати?

– Ми б відчули, аби вона була мертва.

– Джейку, ти можеш її торкнутися?

– Ні, хоча…

Не встиг він договорити, як якийсь глибинний гуркіт докотився з-під землі. Ґанок раптом почав розгойдуватися то вгору, то вниз, немов човен у бурхливому морі. Вони чули, як стогнуть дошки. З кухні долинуло торохтіння посуду, ніби там хтось цокотів зубами. Юк підвів голову й заскімлив. На його маленькій лисячій мордочці з притиснутими до голови вухами застиг кумедний переляк. Щось перекинулось і розбилося у вітальні Каллагена.

Першою – нелогічна, проте сильна – в Едді з’явилася думка, що Джейк убив Сюзанну, просто оголосивши живою.

На мить землетрус посилився. Десь, виламуючись зі своєї рами, задеренчала шибка. Щось важко прогуркотіло в темряві. Едді припустив, вгадав – це та напівзруйнована вбиральня, от тепер вона цілком завалилася. Сам того не усвідомлюючи, він зірвався на рівні. Поряд, вчепившись йому в зап’ястя, стояв Джейк. Едді дістав Роландів револьвер, і тепер уже вони обоє стояли так, ніби приготувалися до стрільби.

З глибин землі долинув фінальний буркіт, і ґанок у них під ногами врешті втихомирився. У деяких ключових точках уздовж Променя попрокидалися люди, вони здивовано озиралися довкола. На вулицях одного з Нью-Йорків репетували сирени автомобільної сигналізації. Вранішні газети повідомлять про невеличкий землетрус: розбиті вікна, жертв немає. Всього лиш незначний струс фундаментально надійного геологічного щита.

Джейк широко розплющеними очима дивився на Едді. Він зрозумів.

Позаду них прочинилися двері, і на ґанок вийшов Каллаген, на нім були благенькі білі труси до колін. І більш нічого, окрім золотого розп’яття на шиї.

– Це був землетрус, авжеж? – промовив він. – Я пережив один колись у Північній Каліфорнії, але не пам’ятаю жодного відтоді, як опинився в Кальї.

– Це було дещо збіса набагато більше за звичайний землетрус, – промовив Едді і махнув рукою. Тамбурний ґанок дивився на схід, і обрій на тім боці спалахував беззвучними артилерійськими вибухами зелених блискавок. Нижче по схилу від будинку священика, прочиняючись, рипнули двері затишної хатинки Розаліти і тут же грюкнули, закрившись. Розаліта і Роланд рушили під гору разом, вона в сорочці, він у джинсах, обоє босі, по росі.

Едді, Джейк і Каллаген почали спускатися їм назустріч. Роланд виглядав рішучим і зібраним у світлі тремтливих спалахів зі сходу, де на них чекав Край грому і Двір Багряного Короля, а після Прикінцевого світу – сама Темна вежа.

«Якщо, – подумалося Едді. – Якщо вона ще там стоїть».

– Джейк тільки-но казав, що, якби Сюзанна вже була мертва, ми б про це взнали, – промовив він. – Тоді б з’явилося те, що ти називаєш сіґулом. А тут оце. – Він показав священику на галявину, де випнулося нове пасмо, суцільною десятифутовою смугою воно прорвало моріжок, демонструючи брунатні зморшкуваті губи землі. Собачий хор заходився гавкотом у місті, та ані звуку не подавали фолькен, поки що принаймні; Едді подумав, що більшість з них просто проспали все шоу. Сном п’яних переможців. – Це ж не має стосунку до Сюзі. Правда ж?

– Напряму – ні.

– І не наше воно, – уточнив Джейк. – Інакше б руйнування були набагато гіршими. Як ти гадаєш?

Роланд кивнув.

Роза дивилася на Джейка з сумішшю здивування й остраху.

– Що не наше, хлопчику? Про що це ти говориш? Точно, це був не землетрус!

– Ні, – сказав Роланд. – Це був променетрус. Надломився один з Променів, на яких тримається Вежа, котра підтримує все. Просто тріснув.

Навіть у зрадливому жеврінні чотирьох світлодіодних ламп на ґанку Едді помітив, як з обличчя Розаліти Муньйос збігли всі кольори. Вона перехрестилася.

– Який Промінь? Один з тих самих Променів? Скажи, що це не так! Скажи, що це неправда!

Едді раптом згадався давній бейсбольний скандал. Як маленький хлопчик канючив:

– Скажи, що це не так, Джо.

– Не можу, – відповів їй Роланд. – Бо це правда.

– А скільки їх там, тих Променів? – спитав Каллаген.

Роланд поглянув на Джейка і злегка кивнув:

– Складай свій іспит, Джейку з Нью-Йорка, говори і кажи правду.

– Шість Променів пов’язують дванадцять порталів, – почав Джейк. – Дванадцять порталів стоять на дванадцяти кінцях землі. Роланд, Едді й Сюзанна розпочали свій шлях від Порталу Ведмедя, а мене підібрали між ним і Ладом.

– Шардик, – промовив Едді. Він задивився на останні зблиски світла на сході. – Так звуть ведмедя.

– Так, Шардик, – підхопив Джейк. – Отже, ми на Промені Ведмедя. Всі Промені сходяться до Вежі. Наш Промінь по інший бік Вежі?..

Він кинув погляд на Роланда, благаючи допомоги. Роланд теж подивився на Едді Діна. Схоже, Роланд і зараз ще продовжував їх наставляти на Шлях Ельда.

Едді чи то не помітив його погляду, чи вирішив, що краще його проігнорувати, проте Роланда це не спинило.

– Едді, – стиха гукнув він.

– Ми на Стежині Ведмедя, Шляху Черепахи, – промовив він апатично. – Я не розумію, яке це має значення, оскільки