Лукавий принц, або Брат короля - Джордж Мартін
І все ж питання наполегливо ставилися знову і знову, не в останню чергу — самою королевою Алісентою. Найгучніше серед її прихильників лунав голос її батька — пана Отто Вишестража, Правиці Короля. Та коли королю Візерису набридли надто настійливі домагання, він року 109-го по А.З. позбавив пана Отто ланцюга уряду і поставив замість нього мовчазного князя гаренгольського Лионеля Моца. «Цей Правиця хоч інколи даватиме мені спокій» — проголосив його милість.
Але навіть після повернення пана Отто до Старограду при дворі лишилася спільнота прихильників королеви — могутніх князів та панів, приязних до королеви Алісенти, що підтримували права її синів на престол. Проти них згуртувалися прихильники принцеси. Щоправда, король Візерис кохав дружину і любив доньку, а над усе ненавидів чвари та незгоду. Не знаючи спочинку, він трудився зберегти мир між жіноцтвом своєї родини, задобрюючи обох подарунками, золотом та знаками пошани. Поки він жив на світі, правив на престолі й підтримував рівновагу, бенкети та турніри не припинялися, як раніше, у державі загалом панували мир та злагода… хоча декілька гострооких двірських панів уже помічали, як дракони однієї сторони клацають щелепами та пихкають вогнем на драконів іншої, коли їм трапляється перестріти одне одного.
Року 111-го по А.З., на п’яту річницю шлюбу короля з королевою Алісентою, в Король-Березі вчинили великий турнір. На бенкеті, що відзначав його початок, королева мала на собі зелену сукню, а принцеса пишно вбралася у кольори Таргарієнів — чорний та червоний — і справила у них неабияке враження. Протистояння не лишилося непоміченим; відтоді виник звичай величати прибічників королеви «зеленими», а почет принцеси — «чорними». На турнірному полі «чорні» спочатку зазнавали самих поразок, доки пан Крістон Колій, маючи на собі знак прихильності принцеси Раеніри, не вибив з сідла усіх поборників королеви, серед яких були двоє її братів у перших та наймолодший рідний брат, пан Гвейн Вишестраж.
Але була там і ще одна людина, котра не носила ані зеленого, ані чорного, а лише срібне та золоте. До двору нарешті повернувся принц Даемон Таргарієн. Маючи на собі вінця і величаючи себе «королем вузького моря», він з’явився без попередження у небі над Король-Берегом на власному драконі, зробив три кола над турнірним бойовищем… та коли нарешті зійшов на землю, то став на коліно перед братом і поклав перед ним корону на знак любові, вірності та прихильності. Візерис повернув корону її володареві, розцілував Даемона у обидві щоки, привітав з поверненням додому, а навколо них шаленіло панство та простолюддя, гучно схвалюючи примирення синів принца Баелона Таргарієна. Серед вітальників найлункіше чувся голос принцеси Раеніри, яка несамовито зраділа поверненню улюбленого дядечка і прохала його лишитися хоч ненадовго.
Принц Даемон справді лишився у Король-Березі аж на півроку і навіть відновив свою присутність у малій раді; але ні вік, ні вигнання анітрохи не змінили його норову. Скоро Даемон знову злигався зі старими приятелями-золотокирейниками і повернувся до закладів по Шовковій вулиці, де його вітали раніше як жаданого відвідувача. Королеві Алісенті він віддавав належну її станові шану, але тепла між ними не було; також кажуть, що особливо холодно принц поставився до своїх небожів Аегона і Аемонда, чия поява на світ відсунула принца ще далі від престолу в черзі спадкоємців.
Принцеса Раеніра — то була зовсім інша справа. Її гостинністю Даемон насолоджувався годинами, розважаючи та дивуючи оповідками про свої подорожі та битви. Принц дарував принцесі перли, шовки, книжки, нефритову діадему, що колись начебто належала цариці Ленгу, читав їй вірші, обідав із нею, напускав соколів на здобич, ходив під вітрилами, по-блазенському перекривляв «зелених» двірських панів — тобто усіх «підлабузників», що юрмилися навколо королеви Алісенти та її дітей. Він вихваляв красу Раеніри, називав найвродливішою дівою королівств Семицарства. Майже щодня дядько і небога вилітали на драконах, спонукаючи Сиракс і Караксеса змагатися, хто швидше долетить до Дракон-Каменя і назад.
Щодо подальших подій наші джерела погоджуються не в усьому. Великий маестер Рунцитер пише тільки те, що брати знову посварилися, і принц Даемон залишив Король-Берег задля повернення на Пороги до своєї війни; про причину ж сварки не згадує ані словом. Інші твердять, що Візерис вислав Даемона геть із двору на вимогу королеви Алісенти. Але септон Євстахій та Грибочок розповідають відмінну історію… чи радше сказати, дві відмінні історії. Євстахій, менш сороміцький зі згаданих двох, пише, що принц Даемон спокусив свою небогу-принцесу і зірвав їй вінця цноти. Коли коханців упіймали в ліжку та привели перед очі короля, Раеніра почала твердити, що кохає свого дядька, і благала батька дозволити їй шлюб з ним. Король Візерис не хотів про це і чути, а до того ж нагадав доньці, що принц Даемон уже одружений. Розгніваний, він замкнув дочку в її покоях, наказав братові забиратися геть, і обом звелів ніколи не згадувати про те, що сталося.
Казка, повідана Грибочком, присмачена значно соковитішими і непристойнішими подробицями. Згідно тверджень карлика, принцеса палала тілесною жагою не до принца Даемона, а до пана Крістона Колія. Але пан Крістон був правдивий лицар, шляхетний, цнотливий, вірний обітницям, і хоча перебував у товаристві принцеси удень та вночі, але не спромігся на жодну спробу її поцілувати, ба навіть на зізнання у коханні. «Коли він на тебе дивиться, то бачить маленьку дівчинку, якою ти була, а не жінку, якою стала» — казав своїй небозі Даемон, — «але я навчу тебе, як змусити побачити в тобі жінку».
Принц почав з науки поцілунків — так твердить нам Грибочок. Далі принц заходився показувати небозі, як найкраще торкатися чоловічого тіла, щоб подарувати йому насолоду — в цій вправі начебто брав участь вже і сам Грибочок зі своїм, за чутками, неймовірно велетенським прутнем. Даемон навчив дівчину спокусливо роздягатися, смоктав їй соски грудей, щоб зробити їх чутливішими, літав із нею на драконі до самотніх скель Чорноводої затоки, де вони удвох, ніким не бачені, роздягалися голяка, і принцеса вправлялася у мистецтві задовольняти чоловічу хіть вустами. Уночі принц потай виводив принцесу з її покоїв, одягнену юним джурою, і вів до бурдеїв Шовкової вулиці, де вона спостерігала за чоловіками та жінками у тілесних утіхах і навчалася «мистецтва бути жінкою» в повій Король-Берега.
Чи довго тривало згадане навчання — про те Грибочок
