Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

Наступне, що Патриція могла пригадати, це як батько ніс її на руках. Він надів байкову сорочку, і його червона борода лоскотала її обличчя, і він тримав її наполовину, тому що намагався ще натискати кнопки на мобілці. Але все було настільки теплим і досконалим, і батько ніс її додому, що Патриція не хотіла рухатися.

— Я знайшов її прямо на околиці лісу біля будинку, — сказав батько до матері. — Вона, мабуть, заблукала, а потім сама знайшла вихід. Це чудо, що вона в порядку.

— Ти налякала нас майже до смерті. Ми шукали разом з усіма сусідами. Я присягаюся, що ти думаєш, що мій час нічого не вартий. Ти добилася того, щоб я не встигла вкластися у крайній термін для аналізу продуктивності систем управління. — Мати Патриції відкинула своє темне волосся назад, що зробило її підборіддя і ніс ще різкішими. Її кістляві плечі були підняті, майже торкаючись античних сережок.

— Я просто хочу зрозуміти, що сталося, — сказав батько Патриції. — Що ми зробили, що змусило вас діяти таким чином? — Родерік Дельфін був генієм нерухомості, який часто працював вдома і наглядав за дівчатами, коли вони не опікувалися нянями. Він сидів на високому стільці під час сніданку, і його широке обличчя було заховане у рівняння. Патриція робила успіхи у математиці, за винятком тих випадків, коли захоплювалася і думала про неправильні речі, наприклад, про те, що число 3 виглядало як 8, розрізане уздовж, тому для двох трійок сума повинна була бути 8.

— Вона випробовує наше терпіння, — сказала матір Патриції. — Вона випробовує нашу владу, тому що ми надто м'які з нею. — Белінда Дельфін колись була гімнасткою, і її батьки тисли на неї, як два океани, але вона так ніколи і не розуміла, чому у гімнастиці потрібні судді, замість того щоб вимірювати виступи гімнасток, використовуючи камери і, можливо, лазери. Вона зауважила Родеріка після того, як він почав приходити на всі її виступи, і вони разом винайшли цілком об'єктивну систему вимірювання виступів гімнасток, яку ніхто так і не прийняв.

— Подивись на неї. Вона просто сміється з нас, — сказала мати Патриції, ніби Патриція не стояла прямо перед ними. — Ми повинні показати їй, що головне це наш бізнес.

Патриція не думала, що вона сміється, але тепер злякалася, що можливо так виглядала. Тому вона спробувала зобразити серйозний вираз обличчя.

— Я би нікуди не втекла, — сказала Роберта, яка повинна була залишити їх трьох на самоті на кухні, але прибігла, щоб набрати кружку води, і звичайно підглянути.

Вони замкнули Патрицію у її кімнаті на тиждень, просуваючи їй їжу під двері. Нижня частина дверей, як правило, зрізала верхній шар будь-якої їжі. Якщо це був бутерброд, найвищий шматочок хліба зсувався і падав на піднос. Вам дійсно не захочеться їсти бутерброд після того, як ви його отримаєте у такому вигляді, але якщо ви будете достатньо голодні, то з'їсте. — І будете думати про те, що ви зробили, — сказали батьки.

— Я отримаю всі її десерти на наступні сім років, — сказала Роберта.

— Ні, не отримаєш! — сказала Патриція.

Весь досвід спілкування з Парламентом птахів став для Патриції якимось розмитим. Вона згадувала про нього переважно у снах і фрагментарно. Один чи два рази, у школі, вона ніби чула пташку, що питала її про щось. Але вона не могла цілком запам'ятати, що це було за питання, і чи вона відповіла на нього. Вона втратила здатність розуміти мову тварин, ще коли була замкнена у спальні.

Він не хотів, щоб його звали Ларрі. Не міг з цим змиритися. І так, звичайно, всі його називали Ларрі, іноді навіть його батьки.

— Мене звуть Лоуренс, — наполягав він, дивлячись на підлогу. — З «у», а не «в». — Лоуренс знав, хто він, та як його звуть, але світ відмовлявся це визнавати.

У школі діти називали його Ларрі-Баррі або Ларрі-Фаррі. Або, коли він сердився, Шаррі-Ларрі, але цей прояв іронії був рідкіснимсеред його однокласників-троглодитів, оскільки насправді Лоуренс не виглядав страшним. Як правило, цьому передувало — «Оох», — і вдаваний переляк. Не те, щоб Лоуренс хотів бути страшним. Він просто хотів залишатися самим собою, і він вирішив, що коли буде настоювати на своєму, люди зрештою почнуть вимовляти його ім'я, якщо їм буде потрібно з ним поговорити.

Лоуренс був маленьким для свого віку, з волоссям кольору бляклого осіннього листя, з довгим підборіддям і руками, як відростки у слимака. Його батьки купували йому одяг на півтора розміру завеликий, тому що вони продовжували думати, що він почне рости з дня на день, і намагалися заощадити гроші. Тому він завжди підсмикував свої надто довгі, надмірно мішкуваті джинси, а потім його руки зникали всередині рукавів трикотажного светра. Навіть якби Лоуренс захотів би представити з себе щось загрозливе, відсутність помітних рук і ніг ускладнили б такий його намір.

Єдиним яскравим спортивним захопленням у житті Лоуренса були ультрамісткі ігри Плейстейшн, у яких він випаровував тисячі уявних супротивників. Але потім Лоуренс знайшов інші ігри та інтернет-загадки, які забирали у нього години