Учень Відьмака - Джозеф Ділейні
Він ішов до мене через увесь двір і усміхався собі під ніс.
— Я вертаюся в Чипенден, — сказав він мені, — але мама твоя, мабуть, захоче, щоб ти ще одну ніч провів удома. А рішення я залишаю за тобою. Приведеш дівчину назад в Чипенден — то посадимо її в яму. А ні — то відведеш її до тітки у Стомін. Вирішуй сам. Слухай, що тобі підкаже внутрішній голос. Ти зрозумієш, як буде правильно.
І з цими словами він пішов геть, а я залишився з роєм думок в голові. Я знав, як би мені хотілося вирішити, але мусив вчинити правильно.
Отже, мені вдалося ще раз посмакувати маминою вечерею.
Перед вечерею саме вернувся батько, і, хоча мама зраділа його поверненню, щось таке висіло над столом, як невидима чорна хмара. Тож вечеря вийшла не дуже весела, і всі переважно мовчали.
Зате на вечерю було мамине особливе тушковане м’ясо з картоплею, і я не дуже зважав на відсутність розмов — наминав за обидві щоки і надто дбав про добавку, поки Джек не змів усе зі стола.
До Джека повернувся добрий апетит, але — як і всі за столом — він був трохи знічений. Він багато пережив за ці кілька днів, і ґуля на лобі слугувала цьому як доказ. Що стосується Еліс, я не став їй переказувати Відьмакові слова, але відчував, що вона й сама все знає — Еліс ані словом за вечерею не обмовилася. Але найтихіше за всіх сиділа Еллі. Вона, звісно, дуже зраділа, що з дитиною нічого не сталося, але побачене глибоко її вразило. Їй, мабуть, потрібен був час, щоб це пережити.
Коли всі повечеряли й попрямували нагору, мама попросила мене залишитися. Так само, як і тієї ночі — перед тим, як я став Відьмаковим учнем і пішов з дому, — я сів із мамою при каміні. Але щось у виразі її обличчя підказало мені, що цього разу наша розмова піде по-іншому. Раніше вона була тверда зі мною, але горіла надією. Упевнена, що так буде краще. Тепер вона дивилася на мене нерішуче й сумно.
— Я вже майже двадцять п’ять років приймаю у графстві немовлят, — сказала мені вона, опускаючись у своє крісло-гойдалку. — І таки кількох втратила. І хоча батьки завжди горюють, але таке трапляється. Навіть між худоби на фермі. Томе, ти й сам таке бачив.
Я кивнув. Щороку кілька ягнят народжувалися мертвими. Ніхто особливо не дивувався.
— Цього разу все набагато гірше, — зізналася мама. — Цього разу померли і мати, і немовля, для мене це вперше. Я знаю всі трави і як їх краще заварювати. Вмію спиняти страшні кровотечі. Знаю, що треба робити. І жінка була молода і сильна. Усе було за те, щоб вона вижила, але я не змогла її врятувати. Зробила все, що могла, і не змогла її врятувати. І це болить мені, Томе. Ось тут, у самому серці.
Мама схлипнула, охопивши себе руками. Я злякався — зараз вона розридається, але вона лише глибоко вдихнула й повернула собі звичну витримку.
— Але й вівці іноді помирають, коли народжують, мамо, і корови також, — сказав я їй. — Рано чи пізно, якась жінка померла би. Велике диво, що за такий довгий час це в тебе перший такий випадок.
Я розраджував її, як тільки вмів, але мама дуже тяжко переживала. І через це все сприймала похмуро.
— Сину, темрява наступає, — сказала вона мені. — Швидше, ніж я чекала. Я сподівалася, ти ще виростеш, наберешся досвіду. Дуже уважно слухай все, що говорить учитель. Кожне слово, кожна дрібниця має вагу. Швидше готуйся. І постарайся скоріше вивчити латину.
Тут вона простягнула руку.
— Покажи мені ту книжку.
Я витягнув книжечку, і мама прогорнула кілька сторінок, тут і там зупиняючись на якомусь рядкові.
— Допомогла вона тобі?
— Не дуже, — зізнався я.
— Твій вчитель сам її написав. Він не казав?
Я похитав головою.
— Еліс казала, писав якийсь священик.
Мама усміхнулася.
— Твій вчитель і був колись священиком. Із цього він починав. Настане день, і він ще тобі все розповість. Тільки ти не розпитуй. Хай сам розкаже, коли буде готовий.
— Ви про це говорили з містером Ґреґорі? — запитав я.
— І про це також, але переважно про Еліс. Він питав мою думку про те, як із нею вчинити. І я сказала йому, що рішення має бути за тобою. То ти вже вирішив?
Я знизав плечима.
— Я досі не впевнений, але містер Ґреґорі каже слухати внутрішній голос.
— Хороша порада, — кивнула мама.
— А ти як думаєш, мамо? — запитав я. — Що ти сказала про Еліс містеру Ґреґорі? Еліс — відьма чи ні? Скажи мені хоча б це.
— Ні, — повільно відказала мама, обережно добираючи слова. — Не відьма. Але одного дня обов’язково стане відьмою. Вона народилася із серцем відьми, і в неї немає іншого вибору, окрім як іти цією дорогою.
— Тоді її треба посадити в яму в Чипендені, — похнюпився я.
— Не забувай уроки, — суворо вкорила мама. — Що казав тобі вчитель? Відьми бувають різні.
— «Доброчинні…» Тобто Еліс може стати доброю відьмою й допомагати людям?
— Можливо. А може, і ні. Хочеш знати мою справжню думку? Але тобі може не сподобатися.
— Хочу, — сказав я.
— Найскоріше Еліс не стане ні доброю, ні лихою. Серединка-наполовинку. Щось посередині. І тому з нею дуже небезпечно водити знайомство. Ця дівчина може стати твоїм прокляттям й отруїти своєю присутністю все, що для тебе важливо. Або стане найкращим і наймогутнішим твоїм другом. Визначальною для тебе людиною. Але я не знаю, як воно між вами складеться. Не бачу — і край.
— Хіба майбутнє можна побачити? Містер Ґреґорі каже, що не вірить у пророцтва. І що майбутнє можна змінити.
Мама поклала руку мені на плече й легко стиснула.
— У кожного з нас є якийсь вибір,
