Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Я ступив іще крок, і в грудях важко гупнуло серце. Ще крок. І ще один важкий стук. Я вже був зовсім до нього близько. Гуп-гуп! — заходилося моє серце, по стуку на кожен крок. До наставленого на мене ножа залишалося всього п’ять кроків, коли на нас понеслася Еліс, вигукуючи моє ім’я. Краєм ока я бачив, як вона вибігає з тіні на осяяний вогнем двір і мчить прямо на різника. Чорне волосся віялося за спиною, ніби Еліс бігла супроти сильного вітру.

Не сповільнюючи швидкого бігу, вона поцілила різникові в живіт ногою — гострий кінчик черевика вп’явся глибоко в грубий, м’який живіт прямо над фартухом.

Різник склався від болю навпіл та впустив дитину, але Еліс — вертка, як молода кішка, — підхопила немовля над землею й кинулася навтьоки, назад до Еллі.

Щойно її гостроносий черевик уп’явся Рилові-різникові в живіт, закляття спало. Я звільнився від чарів і міг поворушити руками-ногами. Міг бігти. І міг напасти.

Різник уже розпрямився і хоч і впустив дитину, але не ножа. Я бачив, як він похитнувся, замахнувшись на мене ножем, — може, через притаманне одержимим запаморочення, а може, через гостроносий черевик Еліс.

Щойно я звільнився від закляття, мене заполонила ціла буря почуттів: і горе за Джека, і страх за дитину Еллі, і злість, що таке відбувається з моєю сім’єю. Але тієї миті я зрозумів, що народився стати колись Відьмаком. Найкращим Відьмаком усіх часів. Я зможу, я досягну, щоб мама мною пишалася.

Розумієте, я не злякався ножа. Натомість я був суцільний лід і вогонь. Глибоко всередині, як під вулканом, нуртувала гаряча лють. Але зовні я був холодний як лід, і розум мій залишався ясним і гострим, а дихання — розміреним.

Я запхав руки в кишені штанів та набрав повні жмені того, що зранку туди насипав. Тоді одночасно жбурнув обидві жмені різникові в обличчя: з правої руки — біле, а лівої — чорне. Темна й світла хмари перемішалися та осипалися на його обличчя і плечі.

Сіль із залізом — та сама суміш, якої так бояться богарти. Сіль припече, а залізо ослабить. Сіль із маминої кухні та залізні ошурки, напиляні з краю старого відра. Я тільки сподівався, що на відьму це також подіє.

Мабуть, ніхто не зрадіє, отримавши сіль і залізо прямо в обличчя, — щонайменше, людина закашляється та почне відпльовуватися. Але на різника подіяло значно сильніше. Спершу він закляк та відпустив ножа. Тоді повільно закотив очі, упав на коліна і повалився долілиць вперед. Гепнувся лобом об землю і лишився лежати, вивернувши шию набік.

Із лівої його ніздрі потік густий слиз. Я не міг відвести очей від того, як слиз із дрібної ниточки помалу зібрався в знайому мені фігуру Матінки Малкін. І хоча багато в чому вона лишилася як за життя, але дечим змінилася. По-перше, ростом вона змаліла, мабуть, утричі, відколи я бачив її востаннє. Тепер її плечі ледве сягали моїх колін, зате й досі слідом за нею волочилися довгі поли плаща, лишаючи по собі слизькі сліди. Сиво-біле волосся досі спадало на згорблені плечі, як побиті міллю фіранки. Але дуже змінилася шкіра — стала якась химерна, блискуча, в’язка й витягнута. Червоні очі залишилися такі самі, як раніше. Вона ще зміряла мене востаннє лютим поглядом і поповзла за сарай. І що далі повзла, то меншою ставала заввишки. Я ще подумав: це від солі й заліза такий ефект? Я не знав, що ще можна тепер зробити, тож просто дивився їй услід, надто виснажений для чогось іще.

Але Еліс не збиралася так просто її відпускати. Вона вже віддала дитину на руки Еллі, вихопила з вогнища палицю, на другому кінці якої палахкотів вогонь, і кинулася слідом за Матінкою Малкін.

Я здогадався, що вона замислила. Один дотик — і відьма згорить у вогні. Але в глибині душі я знав: це надто жахливий кінець для будь-кого, і я не міг такого допустити. Тож я вхопив Еліс за лікоть і смикнув, розвертаючи до себе обличчям. Від несподіванки вона впустила свій смолоскип на землю.

Еліс глянула на мене з такою люттю, що я вже був готовий відчути на собі силу її гостроносих черевиків. Натомість вона вхопила мене за руку вище від зап’ястя і так сильно стиснула, що аж пальці вп’ялися в шкіру.

— Забудь про жаль, бо не виживеш! — прошипіла вона мені в обличчя. — Наука старого Ґреґорі — то байка. Помреш, як усі до тебе!

Вона мене відпустила, але на руці лишилися рани від її гострих нігтів. Десь навіть виступила кров.

— Відьом потрібно палити, — спокійно нагадала вона, — інакше вони вертаються. Мало вкинути відьму в яму. Це лише відтерміновує кінець. І старий Ґреґорі про це знає, але занадто м’якосердий для вогню. А тепер надто пізно…

Матінка Малкін вже майже зникла в тінях на куті сараю. Із кожним кроком вона малішала, хоча плащ і далі тягнувся за нею по землі. Але я побачив, що відьма припустилася страшної помилки. Вона вибрала не ту дорогу й поповзла через найбільший на фермі загін. Її теперішній ріст якраз дозволяв їй пролізти під нижньою дошкою огорожі.

У свиней сьогодні видався дуже поганий день. П’ять їхніх товаришок зарізали, запах крові та верески добряче їх налякали. Тож вони, м’яко кажучи, були не в гуморі, і я би нікому не радив заходити до них в загін. Бо великі волохаті свині їдять усе — абсолютно все. І вже скоро Матінка Малкін зайшлася криком і довго, довго, довго кричала.

— Що ж. Так, мабуть, не гірше за вогонь, — зауважила Еліс, коли крики нарешті стихли.

На її обличчі було очевидне полегшення. Я почувався так само. Ми обоє раділи, що все закінчилося. Одначе я так втомився, що тільки стенув плечима без жодної думки про це. Я озирнувся — позаду стояла Еллі. І мені не сподобався вираз її обличчя.

Еллі була налякана. Ні — нажахана. Вона дивилася на нас із Еліс, ніби повірити не могла, що ми на таке здатні. Ніби вперше по-справжньому мене бачила. Ніби нарешті усвідомила, що я таке.

І я тоді також зрозумів. Уперше я насправді відчув себе учнем Відьмака. Я бачив, як при нашому виді люди переходять на інший бік вулиці. Як дрижать або