Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Розділ 13

Волохаті свині

Я вирвався з дому та помчав на північ, прямо до пагорба Повішаних, і прийшов до тями аж на північному пасовиську. Мені терміново потрібна була допомога. Я вирішив повернутися до Чипендена. Тільки Відьмак зможе мені допомогти.

Щойно я дістався межової огорожі, собаки, худоба — усе затихло, і я озирнувся на ферму. Від неї в далечину вилася ґрунтова дорога — темна нитка поміж клаптів сірих полів.

І тут на дорозі я побачив ліхтар. Хтось їхав підводою до нашої ферми. Це мама вертається? Я вже у це встиг повірити, але підвода під’їхала до воріт, і їздовий голосно забухикав, тоді відхаркнув, набираючи повен рот слизу, і сплюнув убік. То приїхав різник. Сьогодні він мав зарізати п’ять найбільших наших волохатих свиней, а їх ще смалити й довго шкребти, тож він приїхав із самого рання.

Він мені зроду нічого поганого не зробив, але я завжди тішився, коли він збирав свої ножі й забирався геть. Мама його також не любила. Їй не подобалося, що він харкає на наше подвір’я.

Цей Рило — так ми його називали — був кремезний чолов’яга, вищий навіть за Джека, із вузлуватими, міцними руками. До такої роботи треба мати силу в руках. Свині, буває, важать більше за якогось чоловіка, а видираються з-під ножа, як скажені. А от у поясі він уже зробився брезклий. Два нижні ґудзики на сорочці він завжди розстібав, а що сорочки вічно носив короткі, то білий, волохатий живіт пухкою складкою стирчав йому з-під поли та звисав над коричневим шкіряним фартухом. Фартух потрібен був, щоб не замочити свинячою кров’ю штани під низом. Років йому було ледве за тридцять, але волосся на голові вже потоншало й порідішало.

Розчарований, що то не мама, я спостерігав, як він зняв із підводи ліхтар та почав розкладати свій інструмент перед сараєм, збоку від свинарника.

Вирішивши не марнувати більше часу, я поліз через огорожу в ліс, але краєм ока помітив, як хтось біжить із долини слідом за мною до перелазу на північному пасовиську.

То була Еліс. Я не хотів такої компанії в дорозі, тому вирішив — краще відразу її прожену. Вмостився зверху на межовій огорожі й став чекати. Не довго й чекав — вона бігла щодуху всю дорогу, навіть вгору по пагорбу.

Близько не підійшла, а спинилася кроків за дев’ять-десять і сперла руки в боки, якусь мить вирівнюючи дихання. Я дивився на неї згори вниз: чорна сукня, гостроносі черевики. Мабуть, її розбудив мій тупіт сходами: вона би мене не здогнала, якби притьмом не кинулася вслід, одягнувшись нашвидкуруч.

— Не хочу з тобою навіть говорити, — гукнув я до неї незвичним для мене високим, тремтливим голосом. — І не ходи за мною. Тобі давали шанс, а відтепер тримайся подалі від Чипендена.

— Ще й як будеш зі мною зараз говорити, — відрізала Еліс. — Поки не сталося біди, маєш дещо знати. Матінка Малкін уже тут.

— Я знаю, — сказав я. — Я її бачив.

— Не в дзеркалі. Не тільки в дзеркалі. Вона повернулася й ховається десь у домі, — Еліс махнула рукою кудись у бік долини.

— Кажу, що знаю, — розсердився я. — Місяць показав її сліди, я пішов нагору тобі розказати, і що я побачив? Ти говорила з нею, і, мабуть, не перший раз.

Я згадав, як заходив до Еліс просити про книжку. Свічка іще диміла при дзеркалі.

— Мабуть, це ти її сюди привела, — звинуватив я. — Ти їй розказала, де мене шукати.

— Неправда! — не менше за мене розлютилася Еліс, аж підскочила до мене на три кроки. — Я її винюшила, еге ж — і знайшла через дзеркало. Але звідки я знала, що вона близько? Вона сильніша й не пускала мене. На щастя, ти вчасно прийшов. Не знаю, що би зі мною стало, якби ти не розбив те дзеркало.

Я хотів їй вірити, але не міг. Вона підійшла ще ближче, і я відвернувся, готовий зістрибнути з огорожі на другий бік.

— Я піду до Чипендена за містером Ґреґорі, — сказав я. — Він знатиме, що робити.

— Часу нема, — заперечила Еліс. — Поки ви двоє вернетеся, уже буде запізно. У домі немовля. Матінка Малкін хоче тобі помститися, але ще дужче жадає людської крові. Дитячу кров вона любить найбільше. Від неї сильніша магія.

Я й забув про дитину зі свого переляку. Еліс правду казала. Відьма не буде вселятися в малечу, але точно захоче випити її кров. Я не встигну привести сюди Відьмака.

— Але що я можу зробити проти Матінки Малкін?

Еліс стенула плечима та спохмурніла.

— Це твоє ремесло. Старий Ґреґорі чогось тебе вчив? Якщо не в записнику, то в голові мусило щось лишитися. Згадаєш — і все.

— Він мало розповідав про відьом. — Я на нього розсердився.

Відьмак мене вчив про богартів, трохи про привидів і примар, але всі біди мої були від відьом.

Еліс я так і не довіряв, але в Чипенден після її нагадування піти не міг. Відьма не чекатиме, поки я повернуся із Відьмаком. Еліс ніби із добрими намірами мене здоганяла, переживала про немовля. Але якщо це вона одержима або спільниця Матінки Малкін, то їй вельми успішно вдалося відмовити мене кликати Відьмака й завернути на ферму, де тепер від відьминої волі залежить, де і як на мене напасти.

Дорогою вниз по схилу я тримався від Еліс на відстані кілька кроків, але на подвір’я ми вже заходили разом, разом же проходили повз сарай.

Рило-різник саме гострив під сараєм ножі, побачив мене й кивнув на знак вітання. Я кивнув у відповідь. Але замість повернутися до роботи, він витріщався на Еліс, мовчки зміряв її поглядом з голови до ніг — не раз, а двічі. Ми вже підходили до дверей кухні, коли він голосно й протяжно просвистів їй услід. Його лице більше скидалося на поросячу морду, ніж на вовчу пащеку, але свист прозвучав глузливо й хижо.

Еліс зробила вигляд, що не почула. Їй ще треба було снідання варити, а до того мала другу роботу — вимити курку, із якої буде обід. Випатрана й безголова тушка ще від учорашнього вечора висіла на гачку при дверях. Еліс її помила і