Проклята - Наталка Смеречинська
Ворожка і справді нас вже чекала. По всьому домі були розставлені свічки. Тоненькі, церковні, вони танули і вмирали пускаючи воскові сльози. На підлозі були розкидані якісь трави, а в кімнаті, де знайшлася Микитівна був намальований величезний чорний круг в середині якого лежала лялька.
Велика така лялька з білим кучерявим волоссям і в такому ж білому платтячку. ЇЇ скляні блакитні очі відбивали блиск свічок і здавалися до того моторошними в цій атмосфері, що мені малодушно захотілося повернути назад.
- Нарешті! - Микитівна швидко, для своєї ваги, підвелася з ліжка і схопилася за якийсь віник із трав - Ми тебе вже зачекалися! Давай швидше, бо час впустимо!
- А хіба відьомська година не після дванадцяти починається? - почувся голос Костика в якому явно проскакувала насмішка.
Ми з Алісою обернулися і побачили наших хлопців, що смиренно стояли в самому дальньому кутку, явно запроторені туди ворожкою.
-Тому і треба спішити - Микитівна кинула ворожий погляд у бік Костянтина, але змилостивилась до пояснень - До дванадцяти відьма не в силі буде, тому можна щось зробити, а потім...
Вона красномовно обвела поглядом всю нашу компанію і зупинилася на мені.
- ...потім буде пізно. Добре, що ти сьогодні приїхала, бо ці двоє не пережили б ніч.
Ворожка вказала на Влада та Алісу і білявка перелякано зойкнула вчепившись в мою руку.
- Все буде добре - сказала я обернувшись до подружки і намагаючись зробити мій голос впевненим - залишилося зовсім трошки і я звільню вас від прокляття.
Аліса вдячно кивнула у відповідь, а Микитівна пробурмотіла собі під ніс, але так щоб ми почули.
- Ох вже ця молодість та самовпевненість... Ходи сюди і ставай ось тут, будемо починати доки незвані гості не навідалися - побачивши мій здивований погляд ворожка уїдливо запитала - За прапрабабцею заскучала?
Більше мотивувати мене не потрібно було. Я стала на один з символів, з права від ляльки, на який вказала ворожка і застигла в очікуванні, що буде далі.
- Йди сюди й ти - поманила подружку Микитівна, вказуючи на такий же самий символ, але зліва.
Білявка злякано стрепенулася, а Влад зразу ж втрутився:
- Навіщо?!
- Треба - відрубала ворожка і тут же роздратована гаркнула подружці - Давай, проклята, швидше. Я довго чекати не буду.
- Візьміть мене замість неї - Влад виступив вперед як завжди готовий захищати сестру - Я теж проклятий і ритуал...
- От давай в ритуалах я сама буду розбиратися, добре? Як і в, тому що мені для нього потрібно. А нє, то вимітайтеся звідси, все одно до ранку не доживете.
- Владко, не треба, я сама - Аліса змогла справитися зі своїм страхом і навіть усміхнутися братові - Часу й справді обмаль, а я ще навіть в клубі в Радомишлі не побувала. Давай покінчимо з цим і гайда святкувати.
Оптимізм подружки в таких обставинах виглядав не натурально і виходив якимось навіть жалюгідним, але на брата подіяв. Міцно обійнявши сестру, він пішов... Ні, він не пішов назад, а попрямував до мене і теж сильно стиснув у своїх обіймав, змусивши на секундочку затамувати подих від здивування і ще якогось незрозумілого почуття.
- Бережи себе, будь ласка - прошепотів він мені на вухо і зразу ж відпустив, повернувшись на своє місце.
Я відчула як червонію, а Микитівна хмикнула:
- От вже молодьож... але досить бігати, пора починати!
І ми синхронно з Алісою обернулися до ворожки в очікуванні... Не знаю чого ми там очікували, мабуть, містичних спецефектів до яких почали по тихеньку звикати зі щедрої руки Ганни Вівчар, але нічого подібного не сталося. Микитівна бурмотіла якісь незрозумілі слова і бігала по колу, потім знову бурмотіла і бігала вже другому напрямку. Не знаю як Аліса, але мене через пів годинки почало накривати дрімотою і навіть тошнота та запаморочення від сусідства з іконою почали відступати на другий план, аж раптом...
- Все!- викрик Микитівни прозвучав як грім серед ясного неба в тиші хатини та потріскуванні свічок - Олена швидко бери ікону! Зараз же!
" Що? Чому?" - промайнула думка, але тіло спрацювало на випередження. Буквально на одних інстинктах я схопилася з місця і вчепилася в ікону, що лежала на ляльці.
Світ застиг, неначе хто його заморозив. Перелякана Аліса, Микитівна з відкритим ротом у спробі щось сказати, Влад з Костиком, що синхронно відірвалися від стіни яку підпирали і явно мали намір кинутися нам на допомогу. Всі вони зупинилися в дивних позах, завмерли, і лишень я могла рухатися з тривогою озираючись навкруги.
Але на самоті мені бути довго не довелося. Один помах вій, повільний неначе в сповільненій зйомці і ось вже напроти мене стоїть Ганна Вівчар. Така як я її пам'ятаю в останньому видінні. Частина тіла і обличчя осяяна свічками, людська частина, дивиться на мене з сумом, лагідністю та мудрістю.
Інша її суть схована в темноті. До неї не долітає світло і може здатися, що примара зникла, але я знаю, відчуваю, що вона тут. Хижа суть, що чекає на свої жертви.
Та зараз не її час, не її верховенство. І я чомусь це знаю.
- Не передумала, доню? - тихо запитала мене прапрабабуся, тепер вона була саме нею - Вороги мають платити за пролиту кров своїх жертв. Не можна залишати безкарними страждання.
- Ти і не залишила - спокійно відповідаю, ні краплі не сумніваючись у своїх словах - Ти помстилася Ренеку, але глянь до чого призвела твоя ненависть.
Я вказала на темну частину своєї пращурки.
- Вона ніколи не насититься, вона буде рости, доки не знищить все навколо і навіть тебе. Ненависті байдуже до невинних і ти швидко перетворюєшся з жертви на кривдника. Це не мій шлях і я відмовляюся ним йти.
Стара сумно посміхнулася ніби заглядаючи кудись далеко вперед і сказала:
- Велика мудрість у твоїх словах, дитино! І я щаслива, що сьогодні до неї додасться ще й сила, яку я не змогла передати тобі напряму. Та тепер буду спокійна. Дай свою руку, дитя, не бійся!
