Зворотний бік темряви - Дарунок Корній
– Панно, – звернувся Лет до Птахи, чи не вперше голосно, щоб усі чули. – О велика жінко, та, що говорить прадавньою мовою, тією, якою говорить батько Род. Та, що осідлала велику Птаху-Магуру, Птаху доблесті, слави мирської та немирської, ми чекаємо твого завершального слова, твоєї молитви за убієнних і живих. Тобі було дане слово від великих говорити з нами. Недарма ти прийшла у нашу землю. Ти маєш благословити наш рід піснею слави, і тоді жоден ворог не посміє напасти на наше плем’я і наші рідні, полонені, повернуться живими та неушкодженими. І сказано у пророцтві неврів: «Прилетить біла жінка на крилах Птахи-Слави, омиє рани мертвих живою водою, і оживуть вони, омиє рани мертвих мертвою водою, і зрадіють їхні душі в дорозі до вирію».
– Прошу тебе, жінко, та, що, говорить прадавньою мовою, прамовою, співай!
І вона навіть не стала відмовлятися, просто від згадки про Магуру відчула, як всередині починає народжуватися музика та закручуватися вихор. І з самого серця виростають сильні та могутні крила.
Птаха-Магура співала про доблесть та честь, про силу й відвагу, про те, що всі справжні й відважні вої завжди потрапляють у вирій. І пісня-молитва туди їх спровадить, і вітер ту пісню назад повертає, і впаде та пісня на голови ворогів, і затулить їм очі, вуха, роти, зав’яже ноги та руки. І всі полонені сини повернуться назад до роду, де лежить сваржень жертовний, де чекають на них рідні.
Пісня вмовкла, і неври, піднесені та щасливі, упевнені в завтрашньому дні, розійшлися по домівках.
– Старійшино Лет, – окликнула чоловіка Птаха, бо той також уже збирався додому.
– Ти хотіла мене щось запитати, Птахо-Жінко? Питай.
– Так. Про Вчителя свого Мирослада. Він повернеться, правда ж?
Старий сивочолий чоловік сумно зітхнув:
– Ніхто не знає. Бо мало хто повертається з тих доріг.
– З яких доріг?
– З полону.
– Але ж ви сильні та спритні. Ви вмієте те, чого не вміють андрофаги. Ви володієте мистецтвом переверництва, знаєте краще ліс.
– Не краще. Ліс наш приятель і друг. Однак наші серця припнуті назавжди пуповиною до Милограда. Андрофаги – блукаючі створіння. Вони живуть сьогоднішнім днем, не зазираючи в майбутнє, не озираючись у минуле. Для них домівка – то кущ бузини та крислатий дуб, нора звіра, барліг ведмедя. Вони інші. Їм не потрібно мистецтво переверництва.
– То ваші полонені, що з ними станеться, якщо?…
– Не має нічого гіршого, аніж потрапити в полон до андрофага. Це гірше від смерті. Смерть у бою для невра то честь, бо він насправді не помирає, а стає частиною світу своїх дітей, онуків, дідів, прадідів. А в полоні у тебе мало шансів повернутися додому, бо андрофаги спочатку тебе підступно оглушать, тоді дадуть напитися напою з ягід забуття, коли ти і рухаєшся, і говориш, а свідомість маєш замкнену, зв’язану. То робиться спеціально, щоб ти не скористався даром переверництва.
– А тоді?
– А тоді тебе приносять у жертву жорстокому богу.
– Богу?
– Так. Андрофаги мають свого бога. Вони вважають, що їхній бог живе не на небі, не під землею чи в болоті. Їхній бог живе всередині андрофага. І, щоб втішити його, завоювати приязнь бога, слід принести кровну жертву. З’їдаючи свого ворога, ти забираєш його силу, даруючи її і собі, і богу. О жінко, що знає прадавню мову, ти не мусиш з цього приводу журитися. Ти так багато для нас зробила. Помолімося нашому Роду, і він, якщо матиме для цього сили та натхнення, допоможе полоненим знайти дорогу до рідної Невридії.
Так, вона знала ту мову, якою говорив її світ та багато світів. І тут уперше вона зрозуміла важливість не тільки мовчання, а й слова. Воно лікує у повній тиші й, напевне, може й убивати.
Проте таких заклинань вона не знала та й не хотіла знати.
Вранці Птаха веліла старійшині зібрати усіх мешканців Невридії, які були в Милограді. Попросила щось з одягу чи речей вбитих та похованих у болоті андрофагів. Із тим було важче. Усі речі тих істот охайні та забобонні неври скидали в болото, щоб не накликати до себе назад лиха. Однак усе ж дещо вдалося роздобути. Це череп людини, який був на шиї одного з убитих андрофагів, мов прикраса чи, може, рангова відмітка. Як би там не було, однак той череп, коли переносили до болота мертві тіла, випадково зачепився за огорожу одного з крайніх будинків поселища. Його знайшов маленький трирічний хлопчина і використовував для забави. Мати це помітила, однак ще не встигла викинути в болото. Але череп міг належати і не андрофагу. Тож коли його принесли Птасі, то, звісно, переповіли їй ці побоювання.
Вона гидливо взяла до рук череп. Закрила очі. У голові яскраво постала картинка: зарослого старого андрофага вбиває його син, стинаючи тому голову чимсь схожим на меч. Андрофаги поїдали не тільки полонених, яких приносили в жертву богу, тобто собі. Андрофаги поїдали і своїх рідних, тих, кого вважали вже старими та немічними, тягарем для племені, однак такими, що багато знають, і для того, щоб знання не пропадали, ті з’їдалися. А череп батька ставав для сина оберегом. Птаха бридливо скривилася, однак не стала про це розповідати неврам. Лишень повідомила куцо: «Підходить».
А потім вона поклала на жертовник сухої глиці, дубових та букових гілочок, які довго горять. Поверх цього – череп. Перед жертовником намалювала знак:
Запалила вогонь на жертовнику, крикнула всім стати навколішки і простягнути руки до неба. Сама ж вступила в центр намальованого символу і заговорила майже нечутно:
Боги говорять тобі: геть від ликів наших.
Громовик говорить тобі йти від душ наших.
Закриває очі ворогам, затуляє вуста ворогам,
Замикає сили у темниці ворогам.
Поки горить жертва ця, поки чути, як грім будить небо
Поки чути, як дощ лиє