Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник

— Як це прекрасно! — вигукнув Григір.

— Що?

— Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе!

— Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.

— Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна…

Галя опустила погляд. Мовчала. Тільки обличчя її заливала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий вітерець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки.

— Григоре, не треба. Я не бажаю химер.

— Я не буду, Галю. Але знайте…

— Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви?

— Я теж не був.

— Поглянемо?

— Гаразд, — зітхнув хлопець.

Вони вийшли на Брест-Литовський проспект, завернули ліворуч. Біля кас зоопарку юрмився люд. Григір купив Галі морозиво, став у чергу. Дівчина одійшла вбік, стала під деревом, а хлопець напружено міркував про дивне знайомство. Завдання шефа, комічний візит, побачення, розмова про бога, вірші про любов. Що за химерний калейдоскоп? Розмаїті скельця мозаїки, а картини нема. Як її створити? А треба. Бо вже це відійдеш, не покинеш, не забудеш. Манитиме, хвилюватиме, не дасть спокою ніколи, нізащо. І різке слово її, і невдоволення, і скорбота чи іронія вже невіддільні від неї, від манливого, тривожного образу…

Купивши квитки, Григорій покликав дівчину. Вони ввійшли у ворота, попрямували ліворуч. Біля великої клітки зібралося багато людей. Діти репетували, сміялися. У клітці сиділи дві великі мавпи — самець і самиця. Він зосереджено длушпався в густій шерсті, вишукуючи паразитів, а вона гралася з автомобільною гумовою покришкою. То ховала в ній свою морду, то підскакувала і дивилася злобно і пильно на людську юрбу. Ось вона вхопилася передніми кінцівками за грати, просунула потворний писок між прутами клітки, витягнула губи в трубочку, ніби для поцілунку.

— Гарна молодиця, — прохрипів якийсь п’яний поруч з Галею. — Така обніме — потім весь вік снитиметься. Ик! Бач, стерво, цілуватися хоче!

Люди реготалися. Галя зустрілася поглядом з мавпою, завмерла, їй здалося, що з-під звірячого низького лоба на неї зиркнули розумні, ворожі очі. Уважні й пильні. Вони жили окремо від судорожного огидного тіла, вони дивилися в цей світ з таємничих надр невідомості. Загрожували, зневажали, ганьбили і…. благали.

— Ходімо, — прошепотіла дівчина.

— Що?

— Я кажу, ходімо. Мені погано.

— Ходімо Галю. Мені теж стало важко на душі.

Йшли мовчки. Мимо веселих людей, мимо щебетливих Дітей, мимо кліток з смугастими зебрами, гордими, сумовитими оленями, зневажливими верблюдами. Біля бегемотів Галя зупинилася. Довго дивилася на громаддя чорного, блискучого тіла, яке непорушно лежало на землі, поблискуючи малесенькими байдужими оченятами, знизала плечима.

— Еволюція, — сказала вона.

— Що? — Не збагнув хлопець.

— Кажу, еволюція. Не вельми вона економна.

— Проба…

— Хороша проба! Гора м’яса. Кому потрібна така проба?

— Біологічний тупик. Навіть люди заходять у нього. Десять років пише книгу, а вона — бездарна. Сотні років формується нова система, а вона — немічна і реакційна. А природа діє наосліп.

— Ви гадаєте?

— А що ж — бог? — скептично запитав Григір.

— Я не сказала цього, — сухо парирувала дівчина. — Бог і творіння несумісні. Тим більше ось таке, як ці бегемоти. Чи мавпи.

— Тоді хто ж?

— Не знаю. Якісь мислячі істоти. Але безсердечні.

— Де ж вони?

— Може, тут, на Землі. Може, на інших планетах. Може, це ми самі…

— Не розумію.

— Точніше не можу. Це в мене як марення. Психіка страшна сила. Мені інколи здається, що ми кожною думкою щось народжуємо. Прекрасне чи потворне. Квітку чи хижака. Метелика чи мавпу. Я дивилася на самицю орангутанга… У неї з очей дивиться людина. Мені стало страшно.

— Чому?

— Не знаю. Так, ніби я співучасник злочину.

— Може. Я починаю розуміти…

— Правда? — зраділа Галя. — Ходімо далі. Щось мені не подобається тут.

Вони зупинилися біля хижаків. Крізь грати поблискували сумні очі тигрів, левів, пантер та барсів. Пружні, сильні тіла судорожно металися в тісних і брудних закапелках, міряючи грізними лапами нескінченну дорогу, яка нікуди не веде.

— Страшно, — прошепотіла Галя, глянувши на Григора. В її очах блищали сльози і пливла мука.

— Страшно? — розгублено перепитав хлопець.

— Звіринець — це злочин, — вперто сказала дівчина, ніби хтось їй мав заперечувати. — По якому праву люди полонили тварин? Хто їм дав право?

— Право, — сказав Григір, сумно усміхнувшись. Як багато вони сперечалися про це найгуманніше поняття! Що сказати Галі? Де вона, точна формула? Ніхто не знає. — Тут лише право сильного…

— Право сильного — не право, — гнівно сказала Галя. — Право — це правдива дія. Хіба не чути цього в самому корені слова? А хіба це правдиво — полонити тварин, виривати їх з природи? Навіщо? Для чого?

— Ви ж захотіли зайти сюди… подивитися.

— Лише тому, що це існує… Я чула, але не бачила. Тепер школи не піду. Це гидко, аморально. Краще зробити клітку для людей, хай їздять у ній, дивляться на звірів на волі.

— Так роблять в Африці.

— Чому ж у нас так не роблять?

— Ви забули, де ми живемо. Тут нема джунглів, нема екзотичних тварин.

— У крайньому