Необхідні речі - Стівен Кінг

Прожектор угорі вітрини яскравими променями колов сталевий корпус котушки, і стара любов, та темна золота любов знов охопила його. Норріс очима пожирав «бейзен» і думав про запах свіжої кави, що здіймається з великого термоса, червоного з сірими лініями, на спокійному широкому плесі озера. В умі він знову відчув шорстку текстуру коркового держална спінінга і повільно підніс руку, щоб витерти очі.

– Пане поліцейський? – запитав тихий голос.

Норріс коротко зойкнув і відскочив від вітрини. На одну скажену мить він думав, що зрештою таки наповнить штани – ідеальний спосіб завершити ідеальний день. Тоді спазм минув, і він роззирнувся. Перед відчиненими дверима крамниці стояв високий чоловік у твідовому піджаку і, ледь усміхаючись, спостерігав за ним.

– Я вас налякав? – запитав він. – Дуже перепрошую.

– Ні, – заперечив Норріс і сам здобувся на усмішку. Серце не припиняло лупити, мов водяний молот. – Ну… хіба трошки. Я дивився на той спінінг і згадував старі часи.

– Прибув щойно сьогодні, – пояснив чоловік. – Старий, але в дуже доброму стані. Це «бейзен», знаєте. Не вельми відома марка, але дуже цінується серед серйозних рибалок. Вона…

– …японська, – закінчив за нього Норріс. – Я знаю. У мого тата була така.

– Справді? – Усмішка в чоловіка поширшала. Зуби, що з’явилися на видноті, були криві, але Норрісові усмішка все одно здалася приємною. – Який збіг, чи не так?

– Звісно, збіг, – погодився Норріс.

– Мене звуть Ліленд Ґонт. Це моя крамниця. – Чоловік простягнув руку.

Норріса охопила короткочасна хвиля відрази, коли довгі пальці обхопили його долоню. Проте рукостискання Ґонта тривало всього мить, і коли він прибрав долоню, те відчуття одразу минуло. Норріс вирішив, що все через шлунок, який досі крутило від тих несвіжих молюсків, які він з’їв на ланч. Наступного разу, якщо буде в тій місцині, віддасть перевагу курятині, бо ж саме це, зрештою, головна страва закладу.

– Ми можемо з вами дуже й дуже непогано поторгуватися за той спінінг, – запропонував містер Ґонт. – Може, зайдете, пане поліцейський Ріджвік? Обговоримо це.

Норріс уже було рушив у той бік. Він не називав тому битому жакові своє ім’я, це точно. Уже розкрив рота, щоб запитати Ґонта, звідки воно йому відоме, а тоді закрив. У нього ж над значком маленький ідентифікатор. Ось звідки, як інакше.

– Та ні, не варто, – промовив він натомість і великим пальцем показав через плече на своє авто. Він досі чув рацію, хоча єдине, що з неї долинало, – це шум, і з ним весь вечір не зв’язувалися. – Служба, розумієте. Я закінчую о дев’ятій, але фактично, доки не поверну авто…

– Це триватиме не більше як хвилину, – припрошував Ґонт. Очі жваво слідкували за Норрісом. – Коли я вирішую домовитися з людиною, пане поліцейський Ріджвік, часу не гайную. Особливо коли ця людина на вулиці посеред ночі захищає мій заклад.

Норріс подумав, чи не сказати Ґонту, що дев’ята година – це далеко не середина ночі, а в такому сонному містечку, як Касл-Рок, захищати заклади місцевих підприємців назвати роботою язик не повертається. Тоді знову перевів погляд на «бейзен», і та стара жага, раптом така сильна й свіжа, знову накрила його. Йому спала на думку ідея з’їздити зі спінінгом на озеро цих вхідних, вирушити рано-вранці з коробочкою хробаків і великим термосом зі свіжою кавою від Нен. Буде знову майже як із татом.

– Ну…

– Та заходьте, – наполягав Ґонт. – Якщо мені можна трішки торгувати після робочого дня, ви можете трохи купувати в час, що вам його відводить місто. І чесно, пане поліцейський Ріджвік, ніхто ж банк сьогодні не пограбує, правда?

Норріс глянув у бік банку, будівля якого то світилася жовтим, то темніла від розміреного заїкання проблискового маячка, і розсміявся.

– Ну, сумніваюся.

– То як?

– Окей, – здався Норріс. – Але якщо ми не домовимося за кілька хвилин, мені доведеться розірватися.

Ліленд Ґонт одночасно простогнав і засміявся.

– Здається, я щойно почув, як мені вивертають кишені, – промовив він. – Ходімо, пане поліцейський Ріджвік. Кілька хвилин, то кілька хвилин.

– Той спінінг мені б дуже згодився, – бовкнув Норріс. Поганий спосіб почати торги, і він це знав, але не стримався.

– Так і буде, – погодився містер Ґонт. – Ви отримаєте найкращу пропозицію у вашому житті, поліцейський Ріджвік.

Він провів Норріса всередину «Необхідних речей» і зачинив двері.

Розділ шостий

1

Вілма Джерзик не знала свого чоловіка Піта настільки добре, як думала.

Того вечора в четвер вона лягла в ліжко з наміром вирушити до Нетті Кобб одразу зранку в п’ятницю і Про Все Подбати. Її часті колотнечі іноді просто згасали, проте коли вони досягали точки кипіння, саме Вілма вибирала місце й зброю для дуелі. Перше правило її стилю протиборства: «Останнє слово завжди за тобою». Друге: «Завжди роби перший крок». Першим кроком вона вважала варіант Про Все Подбати і мала на меті якнайшвидше подбати про Нетті. Вілма сказала Пітові, що просто хоче побачити, скільки разів удасться крутнути головешку тієї божевільної суки, перш ніж та злетить із шиї.

Вона очікувала, що більшу частину ночі не спатиме й кипітиме від напруги, ніби високовольтна лінія, це вже не вперше. Натомість Вілма заснула менш ніж за десять хвилин після того, як голова торкнулася подушки, а коли прокинулася, то почувалася бадьоро й дивним чином спокійно. Сидячи за кухонним столом у халаті в п’ятницю зранку, вона подумала, що, можливо, зарано Дбати Про Все Повністю. Вона ж уже до всирачки налякала Нетті телефонним дзвінком минулого вечора. Якою б оскаженілою Вілма не була, все ж не настільки, щоб цього не помітити. Лише глуха як пень людина могла б не звернути на це увагу.

Може, краще дати міс Психічна Хвороба-1991 ще трохи похитатися на вітрі? Нехай вона лежить ночами без сну й загадується, в який бік ударить Гнів Вілми. Можна кілька разів з’їздити на розвідку, зробити ще кілька телефонних дзвінків. Попиваючи каву (Піт сидів за столом навпроти й сторожко спостерігав за дружиною поверх спортивної рубрики в газеті), вона зрозуміла: якщо Нетті настільки звихнута, як усі говорять, можливо, й узагалі не доведеться Дбати Про Все. Це може бути один із тих рідкісних випадків, коли Все Вирішиться Саме По Собі. Ця думка так звеселила її, що Вілма навіть дозволила Пітові поцілувати її, коли він складав портфель і збирався на роботу.

Сама думка про те, що перелякане мишеня у формі її чоловіка може підсипати їй таблетки, ніколи не стріляла їй у голову. Однак саме це Піт Джерзик і вчинив, і не вперше.

Вілма знала, що спуджує свого чоловіка, але навіть уявлення не мала наскільки. Він