Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн
Аренові дуже кортіло накивати п'ятами, але Яструб міцно тримав його за руку і не відпускав.
— Я не справдив твоїх надій, — промовив юнак. — І це станеться ще не раз. Мені бракує сили!
— Сили у тебе цілком досить, — Яструб говорив майже лагідно, але в його голосі дзвеніла криця, яка змусила Арена здолати свій внутрішній страх. — Ти не перестанеш любити те, що любиш. І доведеш до кінця почату справу. На тебе можна покластися, Арене! Немає нічого дивного в тому, що ти сам досі ще не зрозумів цього — адже тобі лише сімнадцять... Але май на увазі, Лебанене: відмовитися від смерті означає відмовитися від життя.
— Але ж я шукав смерті! — Арен підвів голову і витріщився на Яструба. — Як Сеплі...
— Сеплі не шукав смерті. Насправді він хотів подолати свій страх перед нею. Сеплі прагнув спокою.
— Але ж існує якийсь шлях... Той шлях, який шукав Сеплі. І Хейр. І всі інші люди... Шлях, що веде до життя, до безконечного життя, до життя без смерті. І ти... ти мав би знати... знати про той шлях.
— Я не знаю такого шляху, — відповів Яструб. — Хоча мені відомо, що дехто намагається його знайти. Але відомо мені також і те, що всі вони помруть. Як умер Сеплі. Як помремо і я, і ти...
Він і досі твердо тримав Аренову руку.
— І я дуже високо ціную це знання, воно — великий дар. Дар розуміння власної сутності. Адже нам належить тільки те, що ми можемо втратити... Самопізнання — це наша кара і наша велич, це дар, який робить нас людьми, але воно не вічне. Наше сприйняття себе і світу змінюється, зникає, відходить, як морська хвиля від берега. Ти хотів би, щоб море назавжди стало спокійним, завмерло, і припливи перестали здіймати хвилю за хвилею? Чи пожертвуєш ти хистом своїх рук, пристрастю душі і жагою пізнання задля цілковитого спокою?
— Не знаю, — після довгої мовчанки відповів Арен. — Я не розумію, що я шукаю, куди йду і хто я такий.
— Зате я знаю, хто ти такий, — сказав Яструб тим самим лагідним і водночас суворим голосом. — Ти мій провідник. Завдяки своїй невинності й мужності, недосвідченості й вірності ти став моїм провідником — як дитя, яке я послав у темряву поперед себе. Твій страх і твої страждання вказують мені шлях. Ти гадав, що я ставлюся до тебе надто жорстоко, але ти й гадки не мав, наскільки жорстоко я користуюся твоєю любов'ю — як свічкою, спалюючи її дощенту, аби освітити перед собою шлях. І все ж ми мусимо рухатися далі. Ми повинні дістатися до пересохлого річища у тому тоскному краю, куди веде тебе страх смерті...
— І де ж цей край, повелителю? — запитав Арен.
— Не знаю.
— Я не зможу відвести тебе туди. Але я піду з тобою.
Погляд Яструба був похмурим і бездонним.
— Але якщо я знову підведу тебе і зраджу...
— Я довіряю тобі, нащадку Мореда.
Вони надовго замовкли.
Високі різьблені ідоли похитувалися над їхніми головами на тлі синього південного неба — гнучкі тіла дельфінів, крила чайок, обличчя людей із вирячкуватими краб'ячими очима...
Яструб важко підвівся: його рана досі не загоїлася, тож почувався він іще доволі кепсько.
— Я вже змучився сидіти, — поскаржився чарівник Аренові. — Отак байдикуючи, я ще, чого доброго, погладшаю. — І знічев'я заходився міряти пліт повільними широкими кроками. Арен приєднався до мага. Вони неквапно бесідували; Арен розповів, як він проводить час, із ким устиг подружитися. Однак навіть незламна душа Яструба мусила поступитися перед навалою тілесної кволості: сил у нього поки що було малувато. Він зупинився біля однієї з дівчат, яка щось ткала на своєму верстаті за Храмом Великих, і попросив її покликати вождя, а сам повернувся до своєї хатини. Невдовзі туди з'явився і вождь плотогонів, він шанобливо привітав Яструба, а той поштиво вклонився йому навзаєм. Відтак вони утрьох вмостилися на плямистій тюленячій шкурі.
— Я довго думав над тим, про що ти мені розповів, — урочисто почав вождь. — Про те, як люди сподіваються повернутися з потойбічного світу і знову стати живими, безсмертними істотами з плоті й крові. Ти казав, що при цьому вони зневажають своїх богів, забувають про потреби своєї душі й тіла, а тоді божеволіють. Усе це страшне зло і небезпечний дурман! Думав я і про те, чи стосується ця біда нас, дітей Відкритого моря. Ми не спілкуємося з іншими народами, не буваємо на їхніх островах; наші шляхи не перетинаються, ми не знаємо, як вони створювали, а тепер руйнують свій світ. Ми живемо в морі, і наше життя належить морю. Ми не мріємо про безсмертя, але й не квапимося дочасно помирати. Тому ваше безумство нас не зачепило. Ми нічого не знаємо про сушу, а сухопутний люд не буває у нас. Замолоду мені кілька разів випадала нагода побалакати з людьми, які припливали на човнах до Довгої Дюни. Ми рубаємо там колоди для будівництва плотів і зимарок. Восени ми часто бачили вітрила кораблів з Охолу і Велваї (так він вимовляв назви островів Обехол і Велогі); ці судна полювали на китів. Іноді вони рушали за нашими плотами, тому що ми знаємо шляхи і місця гуртування Великих. Оце й усе, що я можу сказати про сухопутних людей, адже відтоді ми їх не бачили... Можливо, всі вони вже давно збожеволіли та повбивали один одного. Два роки тому над північним узбережжям Довгої Дюни протягом трьох днів було видно дим страшної пожежі. Але навіть якщо то й справді була пожежа, то що нам до того? Ми — діти Відкритого моря. Наші шляхи стеляться серед його хвиль...
— І все ж, помітивши човен остров'ян, які потрапили в біду, ви не залишили його напризволяще, — сказав маг.
— Дехто з наших людей вважав, що ми робимо дурницю. Вони пропонували не чіпати човен — нехай би плив собі хоч світ за очі, — відповів вождь високим холодним голосом.
— Але ж ти не погодився з ними!
— Ні. Я сказав, що хоча це люди з островів, ми повинні допомогти їм. Оце й
